Мiстер Мерседес полностью

Я розумію, що зробила б пересічна людина. Пересічна людина відразу віднесла б цього листа в поліцію, але дозвольте мені поставити запитання. Хіба вони зробили для вас щось добре, окрім як зацькували до того, що ви тепер катуєтеся безсонними ночами? Хоча ось ще яка думка, якщо ви бажаєте моєї смерті, віддати цей лист в поліцію — гарний спосіб цього досягти, такий само надійний, як приставити мені до скроні пістолет і натиснути гачок, тому що я сам себе вб’ю.

Яким не божевільним це може здаватися, але ви — єдина особа, яка утримує мене серед живих. Тому що ви єдина, з ким я можу говорити. Єдина, хто розуміє, що воно таке — перебувати в Пеклі.

Тепер я буду чекати.

Місіс Трелоні, мені так, так, так ЖАЛЬ.#

Ходжес кладе лист назад на кавовий столик і каже:

— Свята срака.

Джейні Паттерсон киває:

— Точно така реакція була і в мене.

— Він запросив її з ним поспілкуватися…

Джейні кидає на нього скептичний погляд:

— Запросив? Виберіть інший вираз, він шантажував її. «Погоджуйся, бо інакше я себе вб’ю».

— Тобто ви маєте на увазі, що вона прийняла його пропозицію. Ви бачили якісь приклади їхнього спілкування? Можливо, разом із цим листом були якісь роздруківки?

Вона хитає головою.

— Оллі казала нашій матері, що вона спілкується з одним, як вона це назвала «дуже неприкаяним чоловіком», намагаючись переконати його звернутися по допомогу, бо він скоїв якусь жахливу річ. Мати тоді стривожилась. Вона вирішила, ніби Оллі спілкується з тим дуже неприкаянним чоловіком лицем до лиця, наприклад, десь у парку, в кав’ярні чи тому подібне. Ви мусите пам’ятати, їй уже під дев’яносто. Про комп’ютери вона знає, але мало собі уявляє, як вони використовуються практично. Оллі їй пояснювала, що таке чат-руми — чи то намагалася, — але я не певна, що з цього насправді зрозуміла мама. Що вона пам’ятає, це те, що Оллі казала, що вона балакає з тим дуже неприкаянним чоловіком під якоюсь блакитною парасолькою.

— А чи ваша мати пов’язувала того чоловіка з украденим «мерседесом» і вбивствами біля Міського Центру?

— Вона ні разу не сказала чогось такого, що змусило б мене так вважати. Короткотермінова пам’ять у неї тепер уже дуже каламутна. Якщо в неї спитати про бомбардування японцями Перл-Харбора, вона вам точно розкаже, коли саме почула цю новину по радіо і, можливо, який саме диктор її читав[150]. Спитайте в неї, що вона їла на сніданок, чи навіть де саме вона зараз перебуває… — Джейні знизала плечима. — Інколи вона може вам відповісти, а інколи й ні.

— А де саме вона зараз?

— У закладі, який називається «Сонячні акри», миль за тридцять звідси. — Джейні сміється, безрадісним, без жодної нотки гумору сміхом. — Кожного разу, як чую цю назву, мені спливають до голови оті старі мелодрами, які можна побачити на каналі «Тернер Класик Мувіз»[151], де героїню оголошують несповна розуму і відправляють до якоїсь повної протягів божевільні.

Вона відвертається, щоб подивитись на озеро. Її обличчя набрало того виразу, який здається Ходжесу цікавим: трішки меланхолійного і трішки неспокійного. Що більше він на неї дивиться, то більше вона йому подобається. Тоненькі зморшки в неї навкруг очей підказують, що це жінка, яка любить сміятися.

— Я знаю, ким би я була в якомусь з тих кінофільмів, — каже вона, так само дивлячись на яхти, що грайливо ковзають по воді. — Отією умисливою сестрою, що разом з цілою купою грошей успадковує догляд за кимсь зі своїх старих батьків. Жорстокою сестрою, яка залишає при собі гроші, але відправляє свою Стару Матір до якоїсь жаскої садиби, де на вечерю старих годують «Алпо»[152] і залишають їх на всю ніч лежати у власній сечі. Але в «Сонячних» зовсім не так. Там насправді дуже гарно. Хоча й недешево, звісно. І мама сама попросилась туди.

— Йо?

— Йо, — передражнює його Джейні, трохи при цьому морщачи носа. — А ви часом не пам’ятаєте її сиділку, місіс Ґрін? Алтею Ґрін?

Ходжес ловить себе на тому, що лізе до кишені, щоб уточнити в заведеному для цієї справи записнику, якого там більше немає. Але після кількасекундного розмислу він пригадує сиділку й без нього. Висока статечна жінка в білому, яка, здавалося, не ходить, а пливе. З масою кучерявого сивіючого волосся, через яке вона скидалася на Ельзу Ланчестер з «Нареченої Франкенштайна»[153]. Вони з Пітом у неї ще питалися, чи помітила вона припаркований біля бровки «мерседес» місіс Трелоні, коли йшла звідси ввечері того четверга. Вона відповіла, що цілком певна, що той там стояв, що для дуету Ходжеса й Гантлі означало, що вона в цьому зовсім не впевнена.

— Йо, я її пам’ятаю.