Фасад клубу, повна назва якого писалася як «DivinusDeus», виходив на вулицю, що відділяла патріархальну забудову від гектарів колишньої промислової зони. Та була геть закинутою. Заводські корпуси позаростали берізками та вербняком. Бетонні проїзди ще тхнули мазутом, але в дальній частині вже запанували каналізаційні аромати та пахощі багаторічного смітника. Забудовники точили зуби на цю територію, але мерія чекала на столичні інвестиції і столичні хабарі.
Від руїни клуб відокремлювали лише дротяний паркан і висаджена нерівною лінією алея тополь. Вітер ліниво ганяв поза ними сміття та хвильки дрібного пилу. Але територія «Дівінуса» мала вигляд геть іншого світу. На викладених кольоровими кахлями доріжках не було й сліду пилюки. Химерно вигнуті столики та смугасті диванчики групувались під здоровенними парасолями, спокушаючи завсідників літніх майданчиків та закохані парочки.
Літник відкрили для всіх бажаючих, проте відвідувачів там було катма. Низову публіку відлякували ціни. До самої ж будівлі, як попереджала дверна табличка, мали доступ лише власники клубних карток.
При вході там чергували ввічливі охоронці з раціями та насупленими обличчями. Відеокамери перекривали периметр, літник, автостоянку, а заразом і прилеглу частину вулиці. Софія не мала жодного знайомого, який би спромігся на клубну карту. Заклад позиціонував себе як підкреслено елітарний, недоступний для людей випадкових і незаможних.
Ніщо не порушувало тутешньої ситої розслабленості. Вітер ліниво грався окрайцями парасоль. На літнику дві жінки, одягнені як офісні старлетки, сьорбали латте. Охоронець у чорному строї супроводжував поглядом найдорожчі з тих автівок, що проїжджали вулицею.
Софія сховалася за тополею, порахувала свої грошові ресурси і після недовгих вагань рушила до смугастих диванчиків.
Вона ще не встигла як слід улаштуватись, як біля неї виникла білява офіціантка, одягнена в коротку чорну спідничку й білосніжний сюртучок. Спідничка з-під нього виглядала сантиметрів на шість і пропонувала до огляду всю розкіш довгих, ідеально засмаглих ніг. Атласні вилоги сюртучка широко розходились, відкриваючи груди офіціантки рівно настільки, щоби відвідувачі мали змогу помітити відсутність бюстгальтера. Лінії шиї підкреслював чорний оксамитовий ошийничок із круглою металевою фібулою. На ній сріблилася кучерява голова чи то античного божества, чи то барочного купідона. Офіціантка випромінювала хіть і покору.
— Чого бажаєте? — муркнула білявка, кинувши на Софію швидкий оцінюючий погляд.
— Кунілінгусу, — широко всміхнулася та.
