— Звідки береш? У лікаря? Чи в когось купуєш? — Карстен наголошував на кожному слові, говорив повільно, чим раз суворішим голосом, а Фруде Ульсен чим раз більше никнув. — Пігулки? Ін’єкції?
Карстен сів на край столу.
— Розумієш, Фруде, мене не так вже й цікавить, що ти вживаєш і де береш наркоту. І не цікавитиме, якщо скажеш правду про чоловіка, якого бачив у суботу ввечері.
— Він сказав… — Фруде затнувся, ніби йому перехопило горло, звуки були більше схожі на тихий жалібний писк, на собаче скимління. — Він сказав, що… що він… Аллан.
— Брат Юлії…
— Так, але це неможливо. Аллан помер багато років тому.
— Ні, не помер, — заперечив Карстен.
Запала гнітюча тиша, вона розросталася, виповнюючи всю кімнату. Фруде Ульсен змінив позу, гладив долонями стегна й мовчав.
— Але тепер він мертвий, — вів далі Карстен. — Це його тіло знайшли в морі на Кінці.
Фруде не відводив погляду від столу.
— Чого Аллан хотів від тебе?
Фруде провів долонею по обличчю, на кілька секунд міцно заплющив очі.
— Він сказав, що я тоді збрехав, і що через мене всі думали, ніби він винен у зникненні Юлії.
— Говорив погрозливо?
— Так. Я подумав, що то… якийсь придурок. Бо ж Аллан загинув у Таїланді… і той чоловік нітрохи не був схожий на Аллана. Я втік до хати, замкнув двері. Якийсь божевільний…
— Що ви про це думаєте? — запитав ленсман Уле-Якоб Еґґсбьо, переводячи погляд з Евена на Карстена.
Відпустивши Фруде й Свангільд Ульсенів, вони сиділи в його кабінеті.
— Навіть не знаю, — озвався Евен. — Мені здається, він каже правду й неправду водночас.
— А ти, Карстене, що думаєш?
— Погоджуюся. А ще Фруде наляканий і вживає якісь наркотики.
— Неприродньо розширені зіниці, відсутність міміки, сповільнені рухи, в’яла реакція, — додав Евен.
— Якщо це не ліки, які виписав лікар, то він має підстави для страху. Перевіримо в рецептурному реєстрі. І все ж я вважаю, нам треба детальніше розібратися в його поясненнях того, що трапилося чотирнадцять років тому. Кайса намацала щось дуже важливе. Вона думає, що Фруде цілком міг мати достатньо часу, щоб непомітно зустрітися з Юлією поза домом молитви. Я вже проглянув слідчі матеріали 2002 року й нічого про це не знайшов. Ніхто нічого подібного тоді не казав, ніхто не запідозрив, що Фруде міг збрехати й, насправді, не був у туалеті. Ще один приклад, як втрачається інформація, коли люди розповідають лише те, що вважають релевантним. А ще тому, що ми не ставимо правильних запитань.
— Він міг убити Юлію! — запально вигукнув Евен. — Тому й збрехав, нібито бачив її з Алланом, щоб відвести від себе підозру. Поліція взяла один лише слід, надто рано зосередилася на версії винуватості брата. Я гадаю, що вбивство Аллана Вінтера пов’язане зі зникненням сестри.
— Можливо, — усміхнувся Карстен. — Однак не забувай, що ні Маріанне, ні Сюсанне не мають алібі на суботній вечір.
— Ще й слід від уколу, — докинув Евен. — Кетамін, мати лікар і…
— Та який у неї мотив?! — роздратовано урвав його Еґґсбьо.
— Хай там як, треба ще раз поговорити з Маріанне Вінтер, — незважаючи на слова ленсмана, сказав Евен. — Кетамін міг бути в санаторії.
— Я згодний з Евеном, — кивнув Карстен. — Треба це перевірити, але насамперед мусимо провести обшук у будинку Фруде Ульсена, маємо на нього достатньо.
— Двох мух одним ударом, — широко всміхнувся Евен. — Зможемо розкрити свіже вбивство і давню справу про зникнення.
Карстен добродушно похихотів з Евенового ентузіазму.
— Влаштуємо Фруде несподіванку завтра вранці. Ти розмовляв з прокурором? — запитав він в Еґґсбьо.
Той кивнув і підвівся.
— Зараз піду до нього, — ленсман рушив до дверей, але спинився на порозі. — Якщо нам доведеться розслідувати «справу Юлії», щоб з’ясувати, хто ж убив Аллана, то буде важко, — сказав він, не обертаючись, ніби сам до себе.
Почувши музичну віньєтку свого улюбленого британського серіалу «Биття серця», вона встала з-за мольберта й пересіла у фотель. Вона не пропустила жодної серії про Джину й Філа, лінивого, але розумного поліцейського Алфа Вентресса, сільського лікаря, власника пабу, й Вернона Скріппса, який завжди вірив, що ось проверне вдалу операцію й миттю розбагатіє. Звичайні люди, зі звичайними малими й великими клопотами, які постійно зустрічаються в місцевому пабі. Вона передивилася всі сезони, а тепер транслювали повтор п’ятнадцятого сезону. Ці люди, мов щирі друзі, приходили її провідати кожного дообіддя. Найбільше їй подобався Девід, симпатичний, такий собі сільський дивак, трохи загальмований, і клепки йому бракувало. Він мав собаку Альфреда, то був товстий, сірий, скуйовджений псяка.
