Як дивно, цього слова вона не згадувала багато років. Гарне слово. За якийсь час вона знову лягла, натягнула ковдру на голову, відчула тепло свого дихання, відчула, що існує.
— Вішала, — повторила сонно.
Вона навчилася розкладати сіно на вішала ще в дитинстві. Дотики соковитої зеленої трави до шкіри, сонце просто в обличчя, піт на спині. А потім: гострий дух сухого сіна, яке вони громадили в причіп і трамбували ногами, щоб не розгубилося на нерівній дорозі, доки трактор везтиме його до стодоли. Їм веліли міцно триматися за борти, щоб не впасти, але вони нехтували настановами, бо так весело й гарно було гицати в пухкому й м’якому сіні.
Вона поволі вдихала й видихала, чекаючи доки подіє піґулка. Поступово тремтіння минулося.
— Весна — це гуркотіння трактора й запах нагрітої сонцем ріллі, — сказала вона вголос. — Літо — метушливі джмелі, вони дзумкотять над кущами рож, посадженими на південному боці дороги. А осінь? Що таке осінь? Та звісно ж: стрибання з драбини в сіно, лоскіт у животі, сухі, колючі стеблини в волоссі та в одязі. Звук осені — дзвінкий, радісний сміх. Зима синя, світло-синя, як мої ноги, коли я бігала босоніж у снігу, стояла на краю пірса й дивилася у воду. Море взимку також синє. Темно-синє. А хто я? Я була ріллею і травою, сонцем над небокраєм, світлими хмарами й морем з білими баранцями на чубках, літньою сукенкою, босоногою дівчинкою у хвилях прибою, синіми чорницями й чорною воронікою, рожевим килимом вересу на схилах гір, примулкою, румбамбаровим кисілем, сніговими хатинками, лижними прогулянками в лісі. Але все зникло в темряві і сні. Тепер я не знаю, хто я. Вона відпихала, відштовхувала, проганяла думки, але, після того, як їй показали картинку з її ґанком, шляху назад вже не було. Двері до потаємної кімнати в мозку відчинилися, на порозі стояла маленька дівчинка з мишачими хвостиками, у нових кросівках і серйозно дивилася на неї.
Карстен хотів провести обшук спокійно й приязно. І не Фруде Ульсен цьому завадив. А його матір. Вона рано встала. Було кілька хвилин на сьому, коли вони заїхали на подвір’я перед зеленим будинком на Кінці. Ще й з автомобілів не встигли вийти, як вона стала на порозі. Огрядна матрона виповнила собою всі двері й міцно вхопилася обома руками за одвірки.
Карстен спокійно піднявся східцями на ґанок, зупинився перед нею.
— Фруде вдома?
— Чого вам від нього треба?
Карстен показав їй папір.
— Це дозвіл на обшук. І це означає, що ми маємо право оглянути в будинку кожний закуток, — незворушно промовив він.
— Ні! — верескнула вона, ще міцніше вхопившись за одвірок. — Ніхто сюди не ввійде! Ніхто!
— Якщо не відступитеся, доведеться вас посунути, — твердо сказав Карстен і підкликав двох поліцейських, які чекали внизу сходів.
Обличчя Свангільд Ульсен побагровіло, майже посиніло, вона захиталася, коліна їй підігнулися. Вона верещала й через силу намагалася втриматись на ногах, але непомірна вага тягнула її додолу, і крик поступово перейшов у ледь чутний писк, схожий на цівкання голодного пташеняти. Тієї миті з’явився сам Фруде, у футболці й трусах.
— Що це ви витворяєте?
Раптом він розвернувся і кинувся у дім. Карстен стримав поліцейських, які вже рвонули за ним. Фруде повернувся за кілька секунд з інгалятором в руках, запхав його матері до рота.
— В неї астма! Ви що, зовсім подуріли? — крикнув він.
Карстен кивнув Евенові й двом поліцейським, ті обминули Фруде з матір’ю і ввійшли до будинку.
Пізнього пообіддя всі слідчі зібралися в нарадчій кімнаті в управі ленсмана. Вони не знайшли нічого, що могло б прив’язати Фруде Ульсена до вбивства Аллана Вінтера.
— Ця справа нагадує мені справу Юлії, за винятком хіба того, що цього разу маємо труп, — втомлено сказав Еґґсбьо.
Решта мовчали. Карстен тицяв ручкою у блокноті. Потім підвівся, підійшов до дошки з фотографіями, картами й нотатками. Показав на карті Кістевіку.
— Авто Вінтера було припарковане тут, — його палець вів дорогою до Кінця. — Тут дорога спускається до гавані, а тут його знайшли у воді, з зовнішнього боку пірса. Це приблизно 300 метрів від авта. У воді він опинився вже мертвий. Ніхто нічого не бачив, — він безпорадно змахнув рукою убік Еґґсбьо.
— Його могли викинути з човна. У фьорді тоді віяв південний вітер, — сказав Еґґсбьо. — Або ж скинули з причалу, де стояло авто. Але ми прочесали територію навколо зруйнованої рибацької фабрики й нічого не знайшли, ні мобільного телефона, ні гаманця — нічого, що могло б вказати на місце злочину.
Карстен тицьнув на фотографію Фруде Ульсена.
— Аллан заходив до нього ввечері того дня, коли його, ймовірно, вбили, але Фруде наполягає, що він його не впізнав. Досі ми питали, чи бачив хтось Аллана і його автомобіля у селі. Люди відповідають на те, що їх запитують. Треба довідатися, чи хтось бачив Фруде Ульсена в імовірний час вбивства.
Він показав на численні фото спальні Фруде.
— А що з комп’ютером?
