Давно, коли їй було дванадцять чи тринадцять років, вона теж мала собаку. Трохи схожого на Альфреда, але меншого. Його звали Ібсен. По сусідству народилися цуцики, і вона навіть повірити не могла, що їй дозволили взяти одного додому. Ібсен усюди її супроводжував, чекав на неї зі школи, витанцьовував навколо неї, з ним вона ліпше почувалася. А вночі спав на підлозі біля ліжка — пильнував її сон; іноді, коли мати засинала, вона дозволяла йому поспати на своїй руці в ліжку. А коли її замикали в льоху, пес ні на крок не відходив від дверей, аж доки її випускали. Їй не треба було докладати ніяких зусиль, щоб Ібсен її любив. Він завжди був щасливий, коли вона поверталася додому. Ібсен — це було найліпше, що трапилося їй у житті.
Та щастя тривало недовго, звісно, щастя ніколи не триває довго. Коли песикові виповнився приблизно рік, він захворів, виблював у коридорі й забризкав усе взуття. Кілька днів він нічого не їв, непорушно лежав на своєму килимку й здебільшого спав, не підводився навіть, як вона приходила додому. Мати не хотіла везти його до ветеринара. Коли вона одного дня прийшла зі школи, собака лежав у саду. Здавалося, ліг подрімати в затінку сливки. Але Ібсен дивився на неї порожніми очима. Вона не розуміла, як він міг померти? Лише згодом збагнула. Його приспали. Вона проплакала всю ніч, не мала сили піти до школи наступного дня, тож її замкнули в льоху, доки візьме себе в руки, як сказала мати.
Кілька років потому вона просила завести собаку. Але їй не дозволили. Собаку треба вигулювати, ходити з ним на довгі проходи, хто це робитиме?
Наприкінці фільму вона взяла наготовлену для неї піґулку рогіпнолу, лягла в ліжко, навіть не потурбувалася вимкнути телевізор — згасне світло, і він сам вимкнеться. Вона стежила за годинником. Рівно опівночі заплющила очі й почала розмовляти сама з собою, але встигла лише сказати:
— Я йду з Ібсеном понад берегом, він плутається мені під ногами…
Раптом голос диктора новин на
«Поліція ідентифікувала чоловіка, якого знайдено мертвим у Вестьой на Сюннмьоре» — сказав диктор.
Екраном пробігало ще багато інших стрічок новин, доки в кадрі з’явилася білява дама в надто великих окулярах. Дама була схожа на сову й говорила просто до неї. Вона давно помітила, що так іноді бувало в новинах: диктори дивилися на неї прискіпливим поглядом, ніби казали, слухай, слухай дуже уважно.
Камера показала пірс, рибацькі хижки, будинки, гори й море. «Його ім’я Аллан Вінтер, брат Юлії Вінтер, яка зникла безвісти на Кінці в селі Флятбюґда 2002 року».
Увесь екран виповнила фотографія з підписом унизу: «Трагічні долі брата й сестри». Троє дітей, хлопчик і дівчинка приблизно одного віку та немовля, яке дівчинка тримала на колінах.
Вона вдивлялася у фото. Дев’ять років, з мишачими хвостиками, у рожевих кросівках. Раптом їй здалося, ніби кімната сповнилася пахощами соковитої, щойно скошеної трави.
«Троє щасливих дітей, — промовляв репортер. — Літній день. Аллан і Юлія Вінтер з маленькою сестричкою. Тепер живою зосталася лише наймолодша. Ніхто не знає, що трапилося з Юлією, а брат, якого всі вважали загиблим під час цунамі в Таїланді 2004 року, несподівано об’явився за стільки років, щоб… стати жертвою убивці».
Слова били її, мов ляпаси по щоках, спершу по одній, потім — по другій. Кімната закружляла, швидше, чим раз швидше.
Вона схопилася за стілець, закричала довгим, пронизливим криком, який перейшов у плач і схлипи.
Десь ніби здалеку долинав голос якогось чоловіка, який казав, що для розслідування убивства поліція залучила великі ресурси. «Чи пов’язане вбивство Аллана Вінтера зі зникненням його сестри ось уже майже чотирнадцять років тому?» — запитав репортер. Чоловік відповів, що ставити запитання — природньо. «Ми ніколи не полишали спроб з’ясувати, що ж трапилося з Юлією, але якщо її зникнення, справді, якось пов’язане з нинішнім вбивством, то відповіді ще не маємо».
Неспокій, мов мурахи, повзав жилами, гриз стінки кровоносних судин, мурахи множилися, пожираючи все поспіль, і мозок, і нутрощі. Вона поволі встала з ліжка й почала сновигати кімнатою. П’ять кроків уперед, чотири — убік, назад, уперед… дев’ятнадцять, двадцять… п’ятдесят дев’ять, шістдесят — лічила вона вголос.
Те фото зробив батько. Вони сиділи на східцях ґанку, їли румбамбар, умокаючи його в мішечок з цукром, а батько стриг моріжок. Він ходив туди й сюди, весь час поглядаючи на них і всміхаючись, і їй від того було радісно й затишно. Миті з татом… вона не хотіла про них думати. Ті думки пнулися довгими тінями по кутках, росли, їхні обриси ставали виразнішими; добро віддзеркалювалося у злі. Доки батько не витримав.
Вона далі міряла кроками кімнату.
— Трава й сіно, — сказала голосно. — Трава й сіно. Вішала для сіна. Вішала…
