— Насамперед хочу сказати, що мені дуже приємно, що мене запросили на батьківщину, у Норвегію, поділитися нашими результатами досліджень і методикою, розробленою у США, — Маріанне Вінтер усміхнулася. — Що стосується досліджень, то це втручання в мозок і своєрідна маніпуляція ним, якщо казати по-простому.
Доки вона говорила, на екрані з’явився текст: Маріанне Вінтер, професор, Університет Еморі, Атланта, штат Джорджія.
— Звучить якось моторошно.
— Так, я розумію. Як і при кожному втручанні існують певні ризики. Однак нам пощастило їх мінімізувати, і сьогодні ми можемо впевнено сказати, що це цілком безпечний і перевірений метод.
Ведучий програми взяв у руки муляж мозку, який лежав на столі.
— Можете показати на цій моделі, що саме ви робите?
Маріанне Вінтер взяла муляж.
— Треба пам’ятати, що депресія — дуже поширене захворювання і коштує суспільству неймовірних грошей. Лише близько двадцяти відсотків пацієнтів з діагнозом «глибока депресія» одужують завдяки медикаментозному або психіатричному лікуванню. Коли все вже випробувано, порятунком для важкохворих може стати те, що ми називаємо
— Отже, це форма психохірургії? — запитав ведучий.
— Можна й так сказати. Однак замість трепанації ми використовуємо струм.
— Різні ділянки мозку контролюють різні функції тіла, як, наприклад, зір, пам’ять чи апетит, — розповідала Маріанне, обертаючи в руках муляж. — При дисфункції ділянки мозку, відповідальної за настрій, людина впадає у депресію. Ми накладаємо електроди там, де виникає ця дисфункція, роблячи крихітний отвір у черепі пацієнта.
— Стимулюєте й маніпулюєте мозком за допомогою струму?
— Так, відновлюємо стабільність роботи мозку, діючи на нього напряму, підвищуємо або знижуємо активність конкретної ділянки. Це майже так само, як регулювати гучність телевізора.
— Ви проводили досліди на людях?
— Звісно, — відповіла Маріанне Вінтер. — Саме тому й знаємо, що методика дієва.
— Ваші слова наводять мене на думку про лікування електрошоком. Він зажив собі недоброї слави, хіба ні?
— Про електрошок було сказано багато негативу, але він міг давати позитивний ефект для частини пацієнтів. Його застосовують і нині, хоча, на щастя, під значно суворішим контролем, аніж ще кілька десятиліть тому. І якщо можна?… — Маріанне запитально глянула на літнього ведучого.
— Звичайно, — розвів той руками.
— Хочу сказати, що це той самий метод, який застосовували до пацієнтів з хворобою Паркінсона. Метод був напрацьований у процесі лікування хворих на цю недугу. Ми також досягли добрих результатів у лікуванні розладів харчової поведінки, а тепер проводимо тестування на пацієнтах з хворобою Альцгаймера. Я вірю, що в майбутньому це стане рутинною формою лікування більшості психічних станів та захворювань мозку.
— Останнім часом ви взялися за інший напрям — дослідження мозку вбивць?
— Так, подібні дослідження легше проводити в США, аніж у Норвегії, хоча б тому, що доступ до таких об’єктів там значно більший, — Маріанне криво всміхнулася.
Ведучий звів угору брови, схилив набік голову. Видно було, що він захоплюється своєю співрозмовницею.
— Я виходжу з того, що вбивці-чоловіки — і жінки — відрізняються від нас, решти людей, — вела далі Маріанне Вінтер. — Чи існують біологічні й хімічні взаємозв’язки в мозку людей з екстремально агресивною й насильницькою поведінкою, які можуть пояснити їхні вчинки і впливати на них? Чи може психіатрія вплинути на зменшення агресії, маніпулюючи мозком людей з такими нахилами?
— І що ви виявили на цей момент?
— Що дисфункція мигдалеподібного тіла й передніх лобових доль впливає на поведінку багатьох злочинців. Кажучи просто, у мигдалеподібному тілі генеруються агресивні імпульси, тоді як ті самі імпульси гальмуються в лобових долях. Візьмімо для прикладу дворічного хлопчика. У забаві він підкоряється своїм імпульсам і відштовхує іншу дитину, яка грається іграшкою, що йому сподобалася. Але поступово підключаються лобові долі, і тому хлопчик здатний контролювати такі імпульси. У мозку вбивць ми виявили високу активність у мигдалеподібному тілі й низьку — в лобових долях, тобто те, що може призводити і до агресивності, і до відсутності контролю водночас.
Ведучий уже наче хотів закінчувати інтерв’ю, але раптом оперся ліктями на стіл, трохи нахилився вперед.
— Пані Вінтер… — він на мить завагався, але повів далі. — Ви, мабуть, маєте особливий інтерес у дослідженні насильницької поведінки, не лише як науковиця, але й як мати?
