Лікар оглянув Фруде Ульсена, дав йому пігулку від абстиненції. Тепер Фруде сидів у кімнаті для допитів, трохи запаморочений, але спокійніший, і розповідав, як пішов того вечора з молитовного дому слідом за Юлією і про непорозуміння між ними.
— Ми посварилися, вона штовхнула мене, я штовхнув її, вона впала й ударилася. Я запанікував. Вона не померла… я сподіваюся. Я намагався намацати пульс на шиї, але руки так трусилися, що я не певний, чи пульс був. Та все ж, здається, відчув легке дихання на своїй щоці, коли нахилився до її рота. І я… я не знав, що робити, тому… тому побіг до моря, зробив величезний гак лісом і повернувся в дім молитви. Люди саме виходили. Я пішов у туалет, підсушив, як міг, мокрий від дощу одяг і став до гурту, — Фруде Ульсен з силою потер долонею рота. — Це було тоді, як я сказав, що мені скрутило живіт, і я сидів у туалеті. А то… то було неправдою.
— Що далі? — запитав Евен.
— Я був шокований, коли вранці мати сказала, що Юлія пропала. Це було неможливо. Вона не могла просто так зникнути, ні мертвою, ні живою…
Тієї ночі він ні на секунду не міг заснути, лежав і думав, що вона мертва, що це його провина. А тут раптом кажуть, що вона зникла. Зникла? Де вона? Десь заховалася? Хтось їй допоміг? Відвіз до лікарні? Увесь день страх не полишав його, він з тривогою очікував новин.
Фруде Ульсен вперше за довгий час подивився у вічі Карстенові.
— Я записався у групу шукачів. Обходив усі клуні, комори, рибацькі повітки. А коли прийшов ленсман, щоб поговорити зі мною і матір’ю, я геть втратив самовладання.
Замість того, щоб сказати правду, почав розповідати вигадки. Однак ленсман наче сам вкладав йому слова до рота. «Ти бачив когось дорогою додому?» — запитав він Фруде. Коли Фруде не відразу знайшовся на відповідь, ленсман його заспокоїв, мовляв, нічого страшного, не хвилюйся, просто розкажи, що бачив.
— Мені мимоволі з язика зіскочило, що я бачив з кухонного вікна Аллана з Юлією. Добре, що Аллана згодом відпустили, — додав він, ніби це могло бути пом’якшувальною обставиною в його брехні.
Фруде зазирав ув очі Карстенові й Евенові, шукаючи розуміння, а, наткнувшись на вичікувальну мовчанку, неспокійно завертівся на стільці.
— Я кажу правду, чисту правду, — промовив він безвиразним голосом і важко оперся головою на руки.
У кімнаті запала тиша. Фруде сидів похилившись. Нарешті озвався Евен.
— Де ти береш пігулки?
— Це не має стосунку до справи.
— Хтось тебе забезпечує? Їздиш по них в Олесунн? Ми знаємо, що наркотики легко роздобути в Ешті та Волді. Туди їздиш? Це ж тепер просто, відколи збудували тунель, якихось сорок-п’ятдесят хвилин автом. Чи хтось промишляє тут, на островах?
Фруде лише похитав головою, втупившись у стіл.
— Окей, — сказав Карстен.
— Як довго ти працював у санаторії?
— Чотири роки. Від закінчення школи.
— А коли почав наркотою бавитися? Після зникнення Юлії?
— Та ні… раніше. Мені бувало зле.
— То може… — Карстен нахилився до столу, прикипівши поглядом до Фруде. — Добре подумай, перш ніж відповідати. Окей? — Фруде кивнув. — Може, ти щось заподіяв Юлії у стані наркотичного дурману, а потім забув або витіснив з пам’яті?
Фруде примружився, ніби намагався відтворити давні події.
— Ні, — сказав, зрештою. — Я ніколи не втрачав голови аж настільки.
— Звідки пігулки?
— Спочатку крав у мами. Крав… у санаторії. Але це ніяк не стосується Юлії чи Аллана. Не хочу про це говорити.
— А тепер вживаєш, щоб забутися і не думати про те, що накоїв?
— Що?
— Щоб жити з тим, що накоїв — ударив Юлію, брехав, кинув підозру на друга…
Фруде раптом почав захекуватися від хвилювання.
— Так… Я не знаю, чого сказав тоді, ніби бачив Аллана з Юлією… я боявся… що то моя вина… що вона зникла. Що поліція звинуватить мене… подумає, ніби я її вбив чи щось таке.
— Гаразд… Аллан прийшов до тебе, коли повернувся. Ти зрозумів, що то, справді, він?
Фруде кивнув.
— Як зрозумів? Він же цілковито змінився.
— Голос той самий. І ще запитав, чи я досі ставлю неводи на камбалу в фьорді Стуресюннет. Ми часто ставили там неводи, він і я. Там дуже гарне піщане дно.
— Фруде… — втомлено всміхнувся Карстен. — Час уже все розповісти.
— Я не вбивав Аллана.
— Ти жив брехнею майже чотирнадцять років, чому я тепер маю тобі повірити?
— Присягаюся, то не я…
— Це однаково, що плисти в човні супроти вітру й хвиль саме з такою швидкістю, щоб не зсунутися з місця ані на йоту.
