То були фото спальні Фруде, загальні плани, зняті під різними кутами, і великі плани окремих предметів. Її вразила надзвичайна охайність у кімнаті. На столі — великий стаціонарний комп’ютер, поряд — стосик книжок про природні феномени. На полиці на стіні — кілька детективів, усі зарубіжних авторів-чоловіків. Збоку — коркова таблиця з почепленими на ній фотографіями. Його фото на паспорт, одна фотографія, де він, ще зовсім підліток, разом з матір’ю та батьком. Мати доволі струнка, Кайса здивувалася, якою вродливою вона була в молодості. Батько сидів, тримаючи в руках люльку. Обоє батьків обіймали Фруде за плечі й усміхалися в камеру. Щаслива родина. В іншому часовому вимірі. Ще не знають, що наготує їм життя?
І я не знаю.
Ні-ні, лиш не це, не зараз.
Наступне фото — ліжко Фруде, охайно застелене білим простирадлом, постільна білизна з сірим візерунком. Над узголів’ям висів плакат із зображенням американського рок-музиканта Брюса Спріґстіна і якогось футболіста. Спальня тридцятирічного чоловіка, який живе зі своєю матір’ю, більше пасувала б п’ятнадцятирічному підліткові. На нічному столику лежала коробочка пастилок і пачка серветок. Кайса вже хотіла перегорнути далі, але раптом завмерла. Нічний столик був застелений схожою на шовк тканиною з дрібними червоними цятками.
— Щось знайшла? — Карстен став у неї за спиною, масуючи їй потилицю.
— Скатерка, — промовила Кайса, показуючи на нічний столик.
Карстен нахилився ближче.
— Що не так зі скатертю?
Кайса взяла мобільний, знайшла фотографію, яку зробила під час відвідин Ґюнн.
— Ось поглянь, — вона показала Юлію серед однокласників.
— Чорт! — скрикнув Карстен.
Він кинувся до свого ноутбука, відкрив файл з фотографіями, знайшов фото Юлії, яке розсилали для впізнання 2002 року. Молода жінка в червоній пуховій куртці та синіх джинсах.
— Шалика немає…
— Може, схований під курткою?
Карстен схопив зі столу мобільний. Кайса чула, як він просив Евена розшукати описи і покази свідків, у що була вбрана Юлія у день зникнення. — Обдзвони її подружок, запитай, чи могла Юлія мати шалик
— У нього абстиненція, — сказав Евен.
Фруде Ульсена допитували від вчорашнього дня. Він наполягав, що Юлія забула шалик, коли приходила до нього в гості. У заяві
Фруде сидів зі зціпленими кулаками на колінах. Поліцейські нависали над ним, але він жодного разу не підвів голови.
— Важко, мабуть, доглядати за матір’ю? — запитав Евен.
Фруде відчайдушно зачухав груди, не дивлячись на нього.
— Мало хто здатний на таку жертовність, як ти, — вів далі Евен.
— Та… — відповів Фруде в стелю і знову почухався — тепер уже шкрябав потилицю. — Я не мав вибору. Склалося так, як склалося, — сказав він байдужим тоном.
— Мріяв забратися геть з дому, піти вчитися?
— Хотів колись стати метеорологом. Мій батько захоплювався природними феноменами, ще змалку багато чого мене навчив.
— Скільки тобі було років, коли він помер?
— Шістнадцять… Не повернувся з моря. Мати вже була хвора. Я не мав вибору, — повторив Фруде.
— Ти підтримуєш спілкування з Маріанне Вінтер? — змінив тему Евен.
Фруде мигцем глипнув на нього, ніби щойно прокинувся.
— Що?
Евен повторив запитання.
Якийсь час усі сиділи мовчки, Фруде нервувався, постійно чухав руки й потилицю.
— Знаю, що не любиш говорити про Юлію, — озвався Карстен. — Це тому, що вона тобі небайдужа?
Фруде раптом важко зітхнув.
— Мені подобалася Юлія. Вона була така добра.
Карстен не зводив з нього погляду. Фруде втупився у стіл, раз по раз витираючи долоні до штанів.
— Що з тобою? — урешті запитав Карстен.
— Нічого. Я хворий. Мабуть, грип.
— Брешеш, — спокійно промовив Карстен.
Фруде Ульсен мовчав.
— Ми можемо тобі допомогти, лише скажи, що вживаєш.
Фруде мимохідь кинув на нього погляд. Карстен помітив в його очах розпач і надію водночас.
— Ти, звісно, ж маєш право на отримання ліків, — вів він далі.
— Валіум, — випалив Фруде.
— Гаразд.
— Або віваль.
— Що ними лікуєш?
— Тривогу, страх.
— Окей. А де береш?
— Мені вкрай потрібні ліки, — Фруде підвищив голос. — Негайно!
Руки, коли він підняв їх, щоб пошкребти шию, тремтіли.
Карстен підвівся.
— Ми можемо тобі допомогти, але й ти повинен допомогти нам. Розкажи про Юлію.
Мовчання.
— Це ти її убив? — запитав Евен.
— Ні! — Фруде нахилився уперед, дихання почало збиватися. — Я не знаю, що з нею сталося, я вже казав! — сказав він невиразно.
— Я покличу лікаря, — пообіцяв Карстен. — Він полегшить твій стан.
— А ти нам розкажеш усе, що знаєш про Юлію. Домовилися? — докинув Евен.
Фруде обтер носа рукавом сорочки й кивнув.
— Ти ж дещо знаєш, правда?
Фруде знову кивнув, зціпив руки на колінах, щоб приховати тремтіння.
— Обіцяєш розказати?
— Так, тільки ж дайте мені щось. Скоріше!
Фруде обхопив себе руками.
— Окей, — Карстен поклав руку йому на плече. — Зараз все влаштуємо, дихай животом…
