Перший стосик аркушів у теці був копією своєрідного щоденника, який написав пацієнт Дікемарка. Охайний, старомодний почерк. Другий — протокол поліцейського допиту Кайси в Моссі, у вечір загибелі Нільса Лієр-Гольма, і ще один протокол тривалішого допиту, проведеного наступного дня.
Коли Евен дочитав документи, стрілка годинника наближалася до десятої, і всі працівники вже розійшлися. Він відхилився на спинку стільця, заплющив очі, дві-три хвилини поміркував, а тоді рішуче підвівся, зняв з вішака біля дверей куртку, одягнувся. Тонкий буравчик почав свердлити мозок, ще доки він читав папери, а тепер думка визріла: він здогадався, навіщо Алланові була лопата, яку вони знайшли в білому мерседесі.
Мати зателефонувала саме тієї миті, коли Евен Рюнне під’їхав до тильного боку клуні на території психіатричного санаторію в Кістевіці. Він припаркувався біля камінного муру, глянув на дисплей і аж застогнав. Балачка з матір’ю телефоном — це завжди надовго. Він заглушив двигун і все ж відповів. Звісно, часу розмова забрала багато, мати хотіла обговорити святкування батькового шістдесятиріччя наступного тижня. Евен просидів в авті понад чверть години.
Увесь день було вітряно, а тепер вітер набрав потуги, ледь не вирвав йому з рук дверцята авта й сипонув в обличчя густим дощем з моря. Евен натягнув капюшон, щільно затулив ним лице й рушив до старого цвинтаря, але раптом зупинився, прислухався. Голоси? Підійшов до старої теплиці. Біля бокового входу санаторію стояли двоє, один гарячково розмахував руками. Обоє мали на головах капюшони, тож обличчя роздивитися було годі. Раптом він помітив ще одну постать, яка визирала з-за кута будівлі.
Евен обережно підкрався ближче, присів навпочіпки за поламаним, іржавим трактором. Постать вийшла з-за кута, швидким кроком рушила до двох перед входом, зупинилася за три-чотири метри від них. Голоси зривалися на крик. Раптом третій підняв догори якийсь предмет, який досі ховав за спиною, наставив його на людей. Обидві постаті сахнулися назад. Евен інстинктивно напружився. Що, в біса, тут відбувається? Це зброя? Усі троє стояли непорушно, мов закаменілі, тоді людина зі зброєю щось сказала, що прозвучало, як команда. Один відчинив двері. І всі троє зайшли досередини. Евен перебіг паркінг, став збоку від дверей, помітив, що замок не заклацнувся. Він вийняв мобільний, поставив його на «тихий» режим, вимкнув вібрацію і послав Еґґсбьо кодовану смс-ку, просячи підмогу.
Евен обережно увійшов, прослизнув через маленький тамбур у довгий коридор. Зупинився і прислухався, знову почув збуджені голоси. Крикливий жіночий голос долинав з відчинених дверей. Евен зазирнув у двері й побачив сходи, що вели до підвалу. Він став на коліна, оперся руками й так низько нахилився, що майже торкався обличчям підлоги, але нікого не побачив. На стіні висіла лампочка, проте не світилася, а внизу шугав миготливий промінь ліхтарика. Обережно зійшов на одну сходинку, знову нахилився і знову нікого не побачив. Евен поволі спускався, пригинався на кожній сходинці, боячись, щоб ті троє, перш ніж він їх побачить, не помітили його ніг. Коли ж здолав половину сходів, зрозумів, що невідомі вже відійшли вглиб підвалу. Зрештою, Евен опинився в самому низу і, притискаючись спиною до стіни, рухався маленькими кроками до першого закруту.
Особа зі зброєю стояла спиною до нього й тримала її обома руками. З пози він зрозумів, що це гвинтівка або рушниця. Зброю тримала жінка. Довге, світле волосся вибивалося з-під шапки, на голові — ліхтарик, який освітлював двох інших. То були Маріанне Вінтер і Фруде Ульсен. Маріанне мала розлючений вигляд. Фруде стояв з обвислими руками, роззявленим ротом, вибалушеними очима.
— Припини! — крикнула Маріанне. — Чого ти хочеш?
Хто ж ця людина зі зброєю?
— Сюсанне, тобі зовсім розум відібрало?
Отже, донька. Вона стояла за п’ять-шість метрів від Евена.
І що далі? Напасти на Сюсанне? Ні, надто далеко. Спостерігати, чекати…
— Я зроблю те, чого не встиг зробити Аллан, спокійно промовила Сюсанне, ставлячи на підлогу мішок.
— Не розумію, про що ти кажеш, нетерпляче урвала її Маріанне, і, ступивши крок вперед, простягнула руку. — Віддай зброю, — з притиском сказала вона.
Евен бачив, як Сюсанне ще на кілька сантиметрів підняла цівку рушниці, цілячись у матір.
— Ні з місця! Я вистрелю! Я не жартую!
Маріанне поволі підходила ближче.
Куля поцілила в стелю. Усі разом пригнулися, затуляючи голови руками. Зверху посипалася штукатурка. Евен притиснувся до стіни. Ану ж куля зрикошетить? Ні, оминуло. Стало дуже тихо. Він видихнув. Або бетон був не надто твердий, або куля вилетіла не під гострим кутом і пролетіла далі.
— На коліна! — верескнула Сюсанне.
Евен обережно нахилився, щоб ліпше бачити. Мати кілька секунд впивалася поглядом у доньку, а тоді поволі опустилася на коліна.
— І ти! — Сюсанне навела зброю на Фруде Ульсена, ліхтарик на чолі освітив його голову.
— Не стріляй, не стріляй! — проскавулів він.
Сюсанне відступила крок набік, націлюючись на матір.
