Скидалося на те, що череп викопали зовсім недавно, він був брудний, усередину набилося землі.
Фруде Ульсен затулив рот руками. Маріанне Вінтер незворушно дивилася на череп крізь звужені щілинки очей. Сюсанне дихала спокійніше, збудження вляглося.
— Це один з її пацієнтів. Його викопав Аллан.
— Що за дурня… — почала Маріанне.
— Замовкни! — визвірилася до неї Сюсанне. — Він шукав Юлію. Поглянь, — звернулася вона до Евена. — Бачиш щось дивне?
Евен підніс череп до світла, обернув довкола. І відразу збагнув, що вона мала на увазі.
— Дірочка!
— Отож! — тріумфувала Сюсанне. — Тепер розумієш? — обернулася до матері.
— Нічого про це не знаю, — вперлася Маріанне. — Я…
Сюсанне урвала її, гупнувши кілька разів прикладом по голові. Маріанне верещала, затуляючись руками, вимагала зупинитися.
— Розкажи поліцейському, що ти виробляла з хворими! — крикнула Сюсанне.
— Але я не розумію, про що…
Сюсанне кивнула на череп.
— Це — Тютта Сьоренсен. Я її пам’ятаю, така мила жіночка була. Завжди пригощала мене солодощами. А ти її вбила!
— Ні! Вона наклала на себе руки.
— Сюсанне, послухай мене, — втрутився Евен.
Обличчя Сюсанне блищало від поту.
— Аллан думав, що це Юлія? — запитав він.
— Ні, але він підозрював, що Юлію поклали до Тютти в могилу. Та… та її там не виявилося. Лише Тютта… Однак дірка доводить, що Тютту вбили. Так сказав Аллан.
Палець Сюсанне зігнувся на гачку.
— Зажди! — вигукнув Евен. — Послухай мене! Чому Алан думав, що Юлія може лежати в могилі цієї жінки?
— Він боявся, що мама проводила на ній досліди, і Юлія померла.
— А чому
Сюсанне мовчки, пильно дивилася на матір.
— Ми це з’ясуємо разом, ти і я, — поспішив запевнити її Евен. — Якщо натиснеш на гачок, можливо, ніколи не довідаєшся, що насправді трапилося з Алланом.
Сюсанне зиркнула на нього, і Евен помітив ледь вловне вагання.
— Будь ласка, розкажи мені про свої здогади, — попросив він.
— Не знаю, де й коли, але певна, що це її рук справа. Вона мусила його позбутися.
— Убити рідного сина? Не слухайте її! — озвалася Маріанне. — Хіба не видно? Вона ж не тямить, що каже.
— Чому, Сюсанне? Чому вона мусила позбутися Аллана? — допитувався Евен.
— Він добув докази, які знищили б її, змусили розказати, що вона вчинила з Юлією.
— Але вона не вбивала Юлію, ти ж знаєш. Юлія жива.
— От власне! — вигукнула Маріанне.
— Аллан не мав цілковитої певності. Та побоювався, що над нею вона також проводила експерименти й поклала в могилу до Тютти, бо та померла останньою, лише за місяць до зникнення Юлії. Такою була його теорія, — Сюсанне схлипнула. — Він уже ніколи не побачить Юлії, — вона витерла носа рукавом куртки. — Я залишилася знову сама, я… я не маю… Юлія вже ніколи не буде такою, як раніше. Аллан мертвий, Камілу в мене забрали. Я нічого не маю…
«Ось тепер!» — подумав Евен, коли Сюсанне провела рукою по обличчі, та не встиг.
— Зізнайся, що це ти вбила Аллана! — закричала Сюсанне до матері.
— Ні!
Постріл пролунав несподівано, куля вдарилася в підлогу біля самої голови Маріанне, яка стояла на колінах.
— Я уб’ю тебе! Мені це легко! — Сюсанне перевела зброю на Фруде Ульсена. — І тебе — теж. Ти ж допомагав їй, хіба ні?
Пролунав новий постріл. Куля поцілила в підлогу біля Фруде.
— Вона мене змусила, вона мене змусила! — скрикнув Фруде.
Евен хотів уже було кинутися до Сюсанне, але зупинився. Змусила?
— Не слухайте його! — озвалася Маріанне Вінтер. — Будь-хто в будь-чому зізнається, якщо на нього націлити зброю!
— Що ти зробив? — запитав Евен Фруде.
Фруде гикнув.
— Пішов за Алланом.
— Замовкни! — верескнула Маріанне.
— Алланові не варто було пхати носа, — хлипав Фруде. — Я… я… ударив його.
Маріанне зірвалася на крик.
— Замовкни, Фруде! Слухай мене!
Сюсанне спантеличено дивилася на Фруде:
— То це ти його вбив?
— Ні, він не був мертвий. Але Маріанне…
Фруде не встиг докінчити, бо Маріанне враз зірвалася з диким вереском і схопилася за цівку рушниці, намагаючись видерти її з рук Сюсанне. То був шанс, на який чекав Евен. Нахиливши голову, він рвонув вперед, протаранив Сюсанне в живіт, і вона випустила зброю. Раптом знову пролунав постріл і ще довго відлунював у тиші, після того як Евен вирвав рушницю з рук Маріанне. А тоді він побачив: Фруде Ульсен лежав у дивній, скорченій позі на долівці. Половини обличчя не було. На сірому бетоні швидко розповзалася з-під його голови калюжа крові.
