— То як воно? — запитала вона. — Як воно, коли тобі погрожують? Як воно, боятися смерті?
Сюсанне щось дістала з кишені, поклала на підлогу між ними.
— Усе сказане буде задокументовано, — сказала вона.
«Диктофон, — подумав Евен. — Навіщо?»
— Маю вам дещо показати, — вела далі Сюсанне.
Вона переклала зброю в одну руку, другою підняла з підлоги мішок. Евен стежив за кожним її рухом, вичікував слушної миті. Сюсанне затиснула приклад під пахвою, не знімаючи пальця з гачка, розв’язала мішок.
— Це мені дав Аллан. Тому ми й зібралися на наше маленьке побачення, — саркастично засміялася вона. — Щоб ви поглянули на його знахідку.
Евенові тепер ліпше було видно всю трійцю. Очі звикли до темряви, контури постатей проступили виразніше. Трохи світла сіялося з маленьких віконець на одній стіні. Надворі, перед головним входом корпусу, горів ліхтар.
— Вам, напевно, ж дуже цікаво, що це таке? — спокійно запитала Сюсанне.
— Ні, — твердо відрубала Маріанне. — Облиш, Сюсанне, припини цю комедію!
Сюсанне повільно випросталася, кілька секунд мовчки дивилася на матір, потім знову націлила на неї рушницю і неквапливим кроком підступила ближче.
— Віддай зброю, — звеліла Маріанне Вінтер.
Але голос їй зрадив, у ньому вже не було попередньої твердості, у погляді, яким вона дивилася з колін на доньку, уже не було люті. Маріанне Вінтер боялася. З застиглою усмішкою, Сюсанне поволі обходила матір, стала позаду й приставила цівку рушниці до її голови.
Евен обтер піт з чола. «Сюсанне поводиться дуже виважено й зосереджено, — подумав він. — Це не людина в стані афекту, яку легко захопити зненацька».
— Що? Не хочеш знати, що у мішку,
— Не… не стріляй, — схлипнув він.
Сюсанне кілька разів сильно штурхнула Фруде цівкою в голову, той скорчився, затуляючись руками.
— Ні… будь ласка!
— Отже, того вечора ти бачив Аллана з Юлією, кажеш? — запитала Сюсанне.
Фруде схпинув, сьорбнув носом.
— Я… я…
— Відповідай! Так чи ні!
— Ні.
— Ти збрехав?
— Так.
— Чому?
— Вибач… я ненавмисне… Вибач! — скиглив Фруде.
— Отже, ти винен, — спокійно промовила Сюсанне. — Якої кари заслуговуєш? Треба подумати…
На кілька секунд запала тиша, лише чутно було хрипке дихання Фруде.
Евен не знав, як вчинити. Сюсанне, без сумніву, під якимось приводом виманила їх сюди. Але, чи ця вистава була замислена як спосіб вибити зізнання, чи жінка все ж мала намір їх пристрелити?
— Чого ти хочеш? — запитала мати.
Евен бачив, як Сюсанне знову зробила крок убік і націлилася на Маріанне. Раптом вона замахнулася і щосили вдарила матір прикладом по голові. Маріанне зі стогоном впала на руки, стала рачки.
— Ти навіть не уявляєш, як давно я мріяла помститися, — промовила Сюсанне.
— Не розумію, що ти…
— Га?! Не розумієш? Ти не маєш такого вміння — розуміти! Тобі його завжди бракувало! Психіатр хворий на голову, ось ти хто!
— Я…
— Заткнися! — рикнула Сюсанне й ще раз вдарила прикладом. — Ти добре знаєш, про що я кажу. Це твоя вина, усе — твоя вина! — раптом схлипнула вона й позадкувала до мішка за два метри від неї. — Аллан мав докази, він повернувся, щоб знайти Юлію і розчавити тебе. Тепер це лягло на мене…
Евен бачив, як Сюсанне присіла напочіпки, трохи відвернувшись убік від нього. Палець з гачка не забирала, але рушниця відхилилася, цівка стриміла у стелю. Саме та нагода, на яку він чекав. Евен подався вперед, напружився. Ті двоє на колінах, помітили його, і він приклав палець до губ. Уже піднявши ногу, щоб кинутися вперед, за щось перечепився. Підошва шкрябнула підлогу. Сюсанне миттю обернулася, спрямувавши рушницю на нього. Евен завмер, підніс руки над головою. Сюсанне підхопилася на ноги, відступила назад, щоб тримати в полі зору всіх трьох одночасно.
— Чекай! — вигукнув він. — Я нічого тобі не заподію! Я тільки хочу допомогти!
— Ти? — глузливо запитала Сюсанне. — Усе склалось би інакше, якби поліція добре виконувала свою роботу. Тоді б ви знайшли Юлію, не обмовили б Аллана, і він не поїхав би світ за очі, а Юлія повернулась би додому. Усі ці довгі роки вона жила, а ви її так і не знайшли, — вона кивнула вбік матері. — Ви навіть не доглупалися, що це
«Хай говорить», — подумав Евен.
— Ти так думаєш чи знаєш? — запитав він.
— А хто ж іще? Поліція зеленого поняття ні в чому не має. Аллан знав, чим вона займається. Якби розказав, їй прийшов би кінець!
— То що ж вона вчинила? — Евен ступив крок уперед.
Сюссанне позадкувала.
— Настав час їй сплатити сповна за чорні діяння. Вона… вона… — голос зірвався, перейшов у ридання, сльози й шмарклі текли щоками.
— Дай мені зброю, — Евен простягнув руку. — Усе вже скінчилося.
— Ні! — Сюсанне хутко обтерла ніс тильним боком долоні, кілька секунд опановувала себе. — Нічого не скінчиться, доки не зізнається.
— У чому вона повинна зізнатися?
— Глянь у мішку!
Евен розгорнув мішок. Пальцями намацав щось чималеньке, кругле й гладке, щоб вийняти, довелося брати обома руками.
То був людський череп.
