Ліна дозволила собі розслабитися. Поглянула на його супутників, які поскидали шапки і каптури. Строката ватага, напевно, також характерники — кудлатий бородань із обличчям пропоя і парою шабелин за спиною, розгубленого вигляду дивак, чия безволоса голова понівечена глибокими шрамами... Це, мабуть, Савка! Северин розповідав про нього саме перед тим, як... Ліна встигла обірвати спогад вчасно.
Ще був одноокий велетень — кремезний, голомозий, довга борода зав'язана у косицю. Схожий на Циклопа, найрозшукуванішого злочинця Гетьманату. Ну й компанія!
Осторонь тримався блідий молодик із білим волоссям. Перед ним у сідлі куняла загорнута в коцик дівчинка, не старша двох років, яку Ліна одразу не помітила... Одного лише погляду на риси її обличчя було досить, аби збагнути, чия це донька.
Ліна відчула, як ревнощі дряпають під серцем, і розлютилася на саму себе.
— То яка у тебе справа? — спитала холодно.
Северин похитав головою.
— Вибач... Я думав, що Соломія... Досі тут живе.
Соломія! Ох, недарма ця мудра жінка розповіла учениці історію нещасливого кохання з Ігорем Чорнововком. Яблучко від яблуні! Шкода, що Ліні забракло кебети триматися від Чорнововка-молодшого подалі.
— Відколи її вбили, тут живу я.
Попередня хата так і не стала Ліні домівкою... Ті стіни забагато їй нагадували.
— Вбили? — перепитав Северин.
— Хорти, — пояснила Ліна. — Вона шукала помсти за свого коханого, Захара. Помстилася, але дозволила себе вбити.
Характерник стиснув кулаки.
— Я писала тобі про це, — додала Ліна, і знову розлютилася на себе. — Але ворона не знайшла.
Коли вночі дошкуляла самотність, вона згадувала ніч їхнього першого кохання, ніч срібної клямри, ніч Купали... От чому це мало спати на думку саме зараз?
— Я рік пробув у потойбічному полоні, — Северин відступив на крок. — Вибач, Ліно. Ми поміркуємо трохи, і поїдемо геть.
— Що за нісенітниця? — обурилася відьма. — Вважаєш, ніби я не можу вам допомогти? Чим я гірша за Соломію?
— Нічим не гірша, — відповів він. — Просто я...
Замовк на півслові. Як же це дратувало!
— Кажи вже!
— Я хотів залишити тут свою доньку.
Відьма мовчки зиркнула на дитину, заради якої Северин зрадив її, — обрав ту задрипану лярву! — дівчинка спала на руках альбіноса.
— Її маму вбили хорти, — додав Чорнововк пошепки.
«Ви з дружиною і так прокляті!» При згадці про свої слова Ліна відчула, як рум'янець сорому палахкотить на щоках.
— Є інше місце, де про неї потурбуються... їхати туди довго, і вбивці встигнуть зникнути, — кожне слово давалося Северину крізь зусилля. — Не можна дозволити їм утекти.
Вона притлумила бажання обійняти його.
— Залишай дівчинку, — мовила, наче йшлося по абищицю.
— Га? — У нього мало щелепа не випала. — Після того, як... Ти...
— Ревнива відьма, яка вип'є кров із твоєї донечки, — втомлено продовжила Ліна. — Я доглядала молодшу сестру, тож якийсь досвід маю.
Северин витріщався на неї кілька секунд, а потім подався вперед і міцно обійняв. Від цього дотику, запаху, давно забутих, але досі жаданих відчуттів солодка млість охопила її тіло, затріпотіла внизу живота, проте Ліна обірвала себе.
І рішуче відштовхнула характерника.
— Без цього, Северине, — процідила. — Що було — загуло.
— Авжеж. Вибач, — Чорнововк відступив. — Я дуже...
— Не тримай дитину в сідлі.
Ліна злилася на нього за ці обійми, на себе — за почуття, які вони розбурхали, і не бажала слухати недолугі подяки.
— Максиме!
Альбінос спішився. Обережно передав дівчинку, яка закліпала сонними оченятами, на руки Северину.
Ліна очікувала, що частина ненависті до суперниці перекинеться на її доньку... Але ні. Вона прислухалася до себе — і переконалася, що співчуває втраті цієї дівчинки.
Бачиш, Соломіє? Мені вдалося не зачерствіти серцем.
— Її звуть Оля, — Чорнововк озвався доньці ніжною усмішкою, якої вона досі не бачила. — Максим залишиться з вами на кілька тижнів.
Оля міцно обхопила тата рученятами. Альбінос поштиво кивнув, і Ліна змусила себе перевести погляд на нього.
— Навіщо?
— Про всяк випадок.
— Як вважаєш, Северине, що сталося з убивцями Соломії?
Характерник промовчав.
— Я здатна постояти за себе і захистити її.
— Знаю, — м'яко погодився Чорнововк. — Проте для Олі ти — незнайомка. А Максима вона знає і довіряє йому...
Альбінос не встрягав у розмову. Решта характерників зберігали мовчанку, бовваніли позаду темними сильветами, а їхні коні напувалися з видовбленої колоди, що її врили колись добровільні помічники — до відьми-бо приїздили на волах, конях, віслюках, і всі мусили тамувати спрагу. Ліна за звичкою наповнювала поїлку з колодязя-журавля, який викопали поруч.
— Оля свідчила той напад... І відтоді мовчить, — з болем у голосі пояснив Северин. — Не хочу залишати її без знайомого обличчя.
Малеча тихо посопувала. Відьма відчула, як до очей підступають сльози. Як же легко її розчулити!
— Максим пробуде рівно стільки, аби не вхопити місячне ярмо, — продовжував Чорнововк. — Допоможе тобі по господарству.
— Із задоволенням, — мовив нарешті альбінос.
