Приспаний темрявою орган нависає над хорами драконовим силуетом: один необережний рух — і плюне вогнем. Толпі розбиває гомілку об лавку органіста, впівголоса лається і нерухомо завмирає, очікуючи, що з темряви зараз вирине худорлява постать отця Рушеля. Але ні, скрізь порожньо. Нікого. Унизу шепіт домініканців, шурхіт молитви звучить, наче подих вітру в гіллі вільх у рідному селі Толпі, наче тихі діалоги, які вранці Бог веде сам із собою.
Наступні сходи, прямовисні та вузькі, пнуться все вище, кам’яний бар’єр сягає лише до колін. Вгору, вгору, аж до балкона під кроквами, звідки вже й підлоги не видно, одна лише темрява стелиться понизу. Під стелею застигли у мертвому спокої крилаті фігури. Навіть тут відчувається застійний запах куряви та пір’я, як від старої постелі. Навпомацки Толпі знаходить сталеве руків’я, вмонтоване в стіну, із ручкою, що забезпечена ще й гаком на ланцюгу; від руків’я під стелю біжить товста конопляна мотузка, з якої — це відчувається — стирчать волокна.
Дотягтися до руків’я, пробігтися пальцями по ручці, по ланцюгу. Толпі згадує, як в його селі якийсь із хлопів необережно зняв такий ланцюг на колодязі, й руків’я крутнулося так різко, що шваркнуло його по голові, в самісінький мозок. Тож Толпі зриває гак швидко, одним рухом — але мотузки на коловороті, просякнуті вологою та часом, спорохнявіли й навіть не ворухнуться. Один раз смикнув, вдруге. Нічого. Толпі налягає на руків’я, але те не бажає піддаватися ні на волосину, іржа спекла сталь, ручка скоріше зламається, ніж почне рухатися. Тож знову шарпнути за мотузку, вгору і вниз, вгору і вниз, вгору і
Мотузка, зірвавшись, висмикується, обпікає долоні, схопити її — все одно що схопити вогонь, краєм ока Толпі бачить похмурі пір’ясті фігури, що падають донизу — мертві янголи, зібрані для останнього польоту, — а за мить потужний удар струшує костьол. Шемрання молитов раптом уривається, хтось із ченців стогне: комуністи, комуністи, а Толпі вже мчить униз, перестрибуючи по дві-три сходинки.
Янголи лежать долі, їхні крила і кінцівки розкидані врізнобіч, хребти поперебивані, із потрощених голів та тіл сиплеться тирса. Толпі швидко видирає пук запиленого пір’я з крила найближчого з них; із відкритого в переляку янгольського рота доноситься стогін, волосся на голові хлопця стає дибки, але це, напевне, йому лише здалося, адже янгол давно вже мертвий.
Толпі пірнає у темряву за колоною. Він уже в крипті, коли ченці-братчики із смолоскипами в руках з острахом наближаються до опудал, дивляться на них у німому мовчанні, аж врешті один озивається:
— Давно вже треба було познімати це стерво. Добре, що вони нікому на голову не попадали.
А Толпі біжить та біжить, аж раптом здалеку, з глибини тунелю, наче гримотіння грози, долинає до нього гуркіт пострілів.
Вони прийшли із грюканням вивалених дверей, із брязкотом скла. Геспер узяв «люгер» і вискочив їм навперейми — крізь анфіладу кімнат, галерей, коридорів. Далі тупотіння та крики настільки близькі, що лунали ніби з-за стіни, з-за наступних дверей, але за тою стіною й за тими дверима була лише наступна зала або спальня, ще одна бібліотека, ще одна сходова кліть, без кінця-краю.
— Ясю? Ясю, не спи! — охриплий від страху шепіт вирвав старого вихреста зі сну. Рабин схопив «люгер», зняв із запобіжника, прицілився в чоловіка; прийшов до тями, лише впізнавши бліде обличчя Тифона.
Згори чулися приглушені крики і сміх, мов підвали з лабораторією огортав товстий шар вати. Гуркіт пересовуваних меблів, поодинокий постріл,
Бахнули двері, близько, надто близько. Кроки по сходах.
— Уже йдуть, — пробурмотів пан Юзеф і закасав рукава.
Клацнула клямка — зачинено. Відразу по тому хтось загримав у двері.
— Гей! — крикнув. — Ге-е-ей! Тут є щур!
Від наступного удару застогнали завіси, здригнувся комод, заскреготіли прути та вішалки, що барикадували вхід.
Одразу збіглися всі решта, сходова кліть наповнилася голосами — багатьма голосами. Раз по раз нападники гупають у двері, щілина розкривається на палець, на долоню, вже хтось впихає у шпару ногу і блокує прохід.
— Вилазь з нори, щуре!
У відповідь Тифон випалив з маузера в щілину, постріл сухий, як грім у травневий пополудень. Жінки скрикнули, на сходах хтось також закричав: протягло, по-звірячому. Крізь неприкриті двері посипалися постріли з револьвера, зі стін полетіли курява та чамур, кілька алхімічних реторт розбилися на друзки, курява забивала дихання.
Геспер підштовхнув Аделю та пані Марію до комори, а сам пірнув за перекинуту кам’яну лавку, за якою вже ховалися Тифон із Юзефом. Саме вчасно, бо барикада на вході не витримала, підпірки заскреготіли і з гуркотом завалилися.
