— Та напевно вже більше, ніж ви — про пори, брудні чи чисті, — випалила Аделя, й надалі чистячи немиту картоплю.
— О, я не сумніваюся, що ти маєш про це поняття. Особливо про брудні, ти… ти, кокотко!
— Про брудні? Я чула, що комин заростає брудом, якщо надто довго не викликати сажотруса.
Марія аж задихнулася. Пан Юзеф, своєю чергою, від втіхи кахикнув у руку, але під поглядом пані Размус мусив вдати, що це він через тютюн. Ситуацію намагався залагодити Ян Азриель, через що порівну й справедливо отримав від обох жінок. Тож аби зникнути на хвильку з їхніх очей, він швидко зібрав усіх чоловіків, разом із Толпі, щоб вирушити нагору в пошуках зброї.
Більша частина з того, що вони знайшли, взагалі не надавалася для використання. Розвішені по стінах камінної зали шляхетські карабелі виявилися тупими і кепсько збалансованими, а куплена в Стамбулі шабля з дамаської сталі почала іржавіти біля самої гарди. Не було часу перевіряти вогнепальну зброю, а Тифон був упевнений лише у штуцері зі снайперським прицілом, з яким він полював на зубрів у лісах над Нарвою, та у двостволці, з якою ходив полювати на лисиць.
— Як ти міг усе це настільки занехаяти? — Геспер недовірливо похитав головою, витираючи ганчіркою дуло якогось карабіна й здіймаючи при цьому хмару куряви.
— А що воно за штука?
— Що воно за штука? Як це — що воно за штука? Це ж «гарант», темна ти людино! Американська самозарядна гвинтівка. Ми могли б тиждень боронитися, половину ересківців покласти!
Тифон стенув плечима.
— Та набої до неї швидко розходяться. Я мав їх цілий ящик, але вистріляв по воронах.
— По воронах, — повторив, наче відлуння, старий вихрест. — Тримайте мене! З «гаранта» по воронах!
Врешті-решт Гесперу вдалося привести до стану уживаності старенький «маузер 88» із багнетом. А ще вони позбирали всіх ловців снів, що залишилися.
Толпі ж стояв біля вікна та виглядав на вулицю. Від ринку товста баба штовхала візок із зламом, колеса торохтіли бруківкою. Все було як завжди. Настільки «як завжди», що не хотілося вірити ні в яку революцію. Навіть спогади про ранкові події, зі стріляниною у домініканців, здавалися радше дивним сном, ніж похмурою реальністю.
Насамкінець чоловіки забили дошками та костровими плитами всі вікна першого поверху, що виходили надвір — вікна гардеробної та залу кабаре. Толпі наказали принести до підвалів кілька відер із водою та всю їжу, яку можна було ще знайти на кухні. Унизу між пані Марією та Аделеєю досі висіла мовчанка, вібруючи ворожістю, а повітря було густим і липким від нехоті — хоча, можливо, це було через суп, що кипів на плиті, та через овочевий опар.
Толпі не став роздумувати над тим, чи картопля в супі помита перед чищенням чи після; одразу побіг нагору, де чоловіки саме барикадували двері. Передусім треба було захистити вхід до підвалу, хоча Тифон повтикав клини також і під важезні фасадні ворота. Коли двері на прямовисні сходи вже були заблоковані клинами разом із увіткнутим під ручку важким стільцем та додатково підперті величезним комодом, Аделя згадала, що не забрала тарілок, викликавши у пані Марії зневажливе пирхання. Втім, Геспер не дозволив розбирати барикаду, й суп з’їли прямо з каструлі. Був він дуже смачний.
А потім нагорі, в кабінеті, великий ґданський годинник пробив дванадцяту.
Загуслі хвилини повільно тяглися в тиші. Тільки інколи згори, з вулиці, долинали звуки чиїхось кроків та чулися голоси, приглушені товстими мурами. Кілька разів проїхала машина. Годинник на горішніх поверхах відбивав години, але години ці спливали жахливо тягуче і сонно, наче мали стосунок до геть іншого світу. І все. Це були єдині звуки під сонцем. Мегафон революції замовкнув, і здавалося, що Люблін поринув у звичайну безвладність недільного полудня.
Очікування невідомо чого душить, стискає горло. Важкі хвилини тремтять від напруги, і Толпі на всіх обличчях читає власні думки. Прийдуть? Не прийдуть? Хай би вже прийшли, хай би розвалили їхню барикаду, хай би навіть розстріляли їх на місці, хай би забризкали стіни кривавими плямами — аби ж лишень це трапилося швидко, вже, зараз, аби не мусити чекати й чекати.
— Гадаєш, вони прийдуть? — запитав Тифон старого рабина театральним шепотом. Тут, у цьому підвалі, кожен шепіт був театральним.
Той стенув плечима і продовжив гратися «люгером»: вставляв та виймав магазин, перераховував набої. Вісім. Знизу догори й згори донизу. За кожним разом виходило вісім.
— Але ж ти, сто чортів тобі в печінку, всевідаючий!
— Я вже казав тобі, що моє знання — це лише дані. Я не знаю, які номери випадуть у лотереї, який буде курс злотого у Нью-Йорку або чи розіллється навесні Бистриця. І я не знаю, чи вони прийдуть.
— То нахуя тобі таке знання? — пирхнув Тифон. Геспер якусь хвильку роздумував.
— Твоя правда. Нінахуя.
Четверта година.
— Ясю?
— Га?
— Скажи, ти тоді боявся?
— «Тоді» — це коли?
— Ну, знаєш. Штурм неба із тим старим покручем Ґоровіцем.
