— Спочатку, перш ніж ми вирушили, мені було страшно. До усрачки страшно. Потім уже не було часу на страх. Від сефіри до сефіри, від Малхут до Кетер, з однієї сфери духу до іншої, причому швидко, бо гілки на Дереві Пізнання надто крихкі, й там немає часу виправляти помилку. Ніхто на нас не очікував, нам довелося діяти швидко, щоб навіть Бог не встиг нічого зрозуміти. Ми тоді атакували. А коли атакуєш, то маєш бути швидшим за свій переляк; якщо почнеш вагатися, то страх підломить тобі коліна.
— І саме тому ви програли, так?
— Тому.
— А тепер? Ти боїшся?
— Ти маєш тютюн?
— Ти боїшся?
— Боюся.
— Ха, це трохи смішно. Ти був у банді відчайдухів, яка ледь не взяла штурмом засвіти, а тепер з іншою бандою переховуєшся від червоних.
— Ти б зараз срав у штани, якби мене тут не було.
— Срав би. Я й так мало не всираюся.
— Треба було піти до них добровільно. Я б витягнув тебе, присягаюся вошами в бороді Баал Шем Това!
— Та поцілуй мене в дупу!
— Не маю такого бажання. Не хочу волосся в роті.
— Що маємо тепер робити?
— Чекати на варварів. І сподіватися на те, що станеться не так, як у тому вірші[38].
— В якому вірші?
— Ну, в кабаре його, скоріше за все, не співають.
— А, це з тих. Хоча, Ясю, ти б, напевне, здивувався з того, що інколи співають у кабаре.
Гніт гасової лампи прикручений майже до мінімуму, підвал закутаний у мишачу темряву, як у вату. Коли годинник б’є одинадцять разів, утома перемагає напружене очікування й притуплює страх перед арештом. Навіть Тифон укладається на підлозі; в імлистому світлі він нагадує товстого лискучого жука.
Близько півночі всі вже лежать, загорнуті в ковдри: чоловіки ближче до дверей, зі зброєю напоготові, жінки під стінами, а з ними — як на зло — Толпі. Дихання вирівнюється, і згодом гучне хропіння пана Юзефа починає розтинати тишу, наче тартакова пилка.
Толпі вдячний Юзефові за це хропіння, бо воно заглушає сонне дихання Аделі: легке, вібруюче зітханням десь на дні, немов кожний її подих ніс насолоду, мигдалеве нагадування про оргазм.
Вони сплять. Навіть Ян Азриель Геспер, здається, дрімає, Толпі добре бачить його пташиний профіль, чорний та різкий у світлі лампи, маленька люлька звисає з нижньої губи. Вони сплять, а Аделя так близько, що він виразно відчуває її свіжий запах — запах поту і покришених овочів. Досить сягнути, простягти руку, дівчина наче спеціально лягла поряд із ним. А якщо б він таки торкнувся — чи зітхне Аделя глибше, чи присунеться ще ближче, чи відкине ковдру і (тихо, тихенько, щоб ніхто не почув) стане водити по собі долонями Толпі, все далі й далі по тілу холодному, наче оксамит, аж до тих чарівних закамарків, що теплі, наче постіль вранці?
Коли Аделя щось муркотить та перевертається на другий бік, Толпі різко відсмикує руку, яка якимось дивом уже помандрувала до її волосся і навіть встигла накрутити собі на палець темний локон. Хлопець хвильку лежить не дихаючи. Тиша; ніхто нічого не зауважив, ніхто нічого не почув.
Тишком-нишком він пробирається до комори, напружений та штивний, не тільки там, унизу, але й у всьому тілі, наче болісна ерекція торкнулася всіх його м’язів.
— Ти куди? — сонно бурчить старий рабин.
— Подзюрити.
У коморі він на мить зупиняється, щоб заспокоїти дихання та почекати, доки напруження відхлине від низу живота. Дзюрить у фаянсовий нічний горщик, поставлений тут пані Размус; чекає ще кілька хвилин, хтозна навіщо. Сірничок напевне також спить: з шафи чути свистяче дихання. Толпі, спонукуваний імпульсом, входить усередину.
Коридор у задній частині шафи відгонить підвальним холодом і веде круто вниз, саме так, як Толпі це пам’ятає. Збуджений хлопець тягнеться рукою до полиці, щоб узяти сірники і товсті свічки. При цьому позирає на вхід до тунелю — ану ж той знову зникне й заросте цегляним муром.
Але тунель не зникає, і Толпі занурюється в підземелля, мов у безпечний вир сну. Плями кіптяви від свічки на стелі вже трохи розмазалися, але все ще залишаються помітними. Після напруженої, сповненої вичікування нерухомості, яка панує в лабораторії, люблінські підземелля видаються по-домашньому приязними.
Хлопець впізнає деякі місця: пасаж із дерев’яною стелею та зал із вікном. Випадково він потрапляє до чиєїсь кухні, забирає звідти кільце ковбаси та пляшку минулорічного пива, вареного, напевно, із замойського хмелю, бо гіркота відчувається вже в самому запахові, та й солодом не надто відгонить. Крок за кроком, підвал за підвалом, аж випадковою невипадковістю потрапляє Толпі до домініканських крипт, звідки кам’яними сходами йде вже просто до головного нефу.
Собор сповнений шелесту та шемрання, ніби вітер жене осіннє листя. Тільки за мить Толпі розуміє, що це перелякані ченці, які зібралися в темряві під олтарем, шепочуть молитви. Хлопець гасить свічку; не треба, аби тепер хтось його помітив. Залізними сходами підіймається на хори, мало не втрачаючи рівноваги на останній сходинці. Темно, лише рудава заграва міської ночі зазирає у вікна.
