— Отож і мені так здається. Сідай, якщо тобі зараз нічого робити, — Аделя змела з табуретки під вікном пил, а сама всілася на підвіконня. — Дурненька слабка дівчина — саме так вони думають. Такою мене бачить старий Геспер, якщо взагалі помічає. Тифон бачить веселу сучечку, коханочку в будинку, щоб його товариші по горілці мали чому заздрити. Вони й гадки не мають, скільки життя всього на жіночі плечі кладе. Що кожна жінка має бути сильною — або залишиться дитиною. Їм, чоловікам, набагато легше вважати мене такою дитиною. Навіть пані Марія так мене бачить: дурнувата курка, з якої, може, в іншому випадку була б непогана дівчина, але що ж, вона із поганого будинку, й будинком тим до мозку кісток зіпсута. В очах пані Марії лише вона і є справжньою жінкою; решта — це просто діти. Кінець кінцем, може, не лише Марія, може, більшість жінок так відчувають світ.
Аделя чиркнула сірником, запалила цигарку. Затяглася глибоко, випустила носом дим, бридко, по-чоловічому. А проте була тієї хвилини дуже вродливою.
— Пан Юзеф вартий був більшого, ніж усі вони разом узяті, — пирхнула вона гнівно. — Ну, може, ще отой бідолашний Бобо… Але було в Бобо щось дивне. Здається, він не любив жінок. А пан Юзеф… Несміливий він був, тактовний, але як розмовляв, як жартував! І вмів руки при собі тримати, — вона некрасиво, хрипло засміялася. — Йому я б могла давати раз у раз, скільки б він тільки хотів, наче кішка в тічці. А тепер він — мертвий.
— Мені прикро… — вичавив із себе Толпі, спаленівши.
— Та біс із ним. Світ не завалився, а жити якось треба, — Аделя крутнула цигаркою нервову «вісімку». — Вважаєш, той старий жид зробить нам новий місяць?
— Так бабуня Славуня каже… Ніхто, крім нього.
— А якщо йому не вдасться? Як воно буде, Толпі, без місяця? Адже для створення нового, Тифон мені розповідав, потрібні найдивовижніші компоненти. Геспер усе ще ті сітки на сни розвішує, але в них нічого не ловиться. І чомусь мені, Толпі, здається, що він поняття зеленого не має, звідки їх узяти. І нехай би скільки завгодно він у своєму підвалі просидів, голову ламаючи, нічого не вигадає.
Толпі завагався, а тоді витягнув з-за пазухи пучку просмерділих пилом пір’їн.
— Фе, що воно таке? Прибери це зі столу!
— Янгольське пір’я, — буркнув хлопець.
— Янгольське пір’я?
— Ну, для місяця.
Аделя кинула на нього довгий підозрілий погляд, загасила цигарку об скляне блюдце і схопила Толпі за руку.
— То чому ти, дурню, їх ховаєш? Звідки вони в тебе? Та менше з тим, ходімо до Геспера. Ну, швидше. Бігцем, бігцем.
Того вечора старий рабин відчув новий приплив сил. Він запряг Аделю та Толпі, аби вони навели лад в лабораторії, а сам взявся за поспішне створення нового стеллоскопа. Ересківці знищили чимало обладнання, майже все скло перетворилося на друзки, а щоб вимести його, довелося працювати майже до ночі. Толпі порізав собі пальці об більші уламки.
На щастя, вціліли й гарнець із попелом нічних метеликів, і діжки зі спиртом, і барильце тричі свяченої води. Бо все це Геспер заховав у коморі поміж старими речами, квашеними огірками та консервованими персиками, які стояли там упродовж кількох років і зараз мали вигляд настільки ж апетитний, як анатомічні препарати у формаліні.
Цього вечора Аделя була дивно маломовною. І коли вона дивиться на порізані пальці Толпі, і коли натискає на краї ран, аби кров вимила з них скляні крихти, і коли делікатно перемотує обидві руки хлопця бинтами — все це здається пестощами.
Цього вечора дівчина була вдягнена у звичайну домашню сукню. Розпущене волосся спадає на обличчя й затуляє очі та губи, коли Аделя нахиляє голову. Жодних мережив, жодних бантів та стрічок.
— Йди вже спати, Толпі, — каже вона. — Ледве на ногах стоїш, нічого тобі тут більше робити.
Тож Толпі йде собі геть, і в нього навіть немає бажання хлюпнути собі в обличчя прохолодною водою. Падає на ліжко, збиває подушку і поринає в сон, перш ніж його голова торкається тієї подушки.
Того вечора двері зі скрипом відчиняються, бо Аделя не звикла стукати у власному будинку.
— Бачу, що ти не спиш, тож не вдавай сонного, — говорить дівчина хриплуватим напівшепотом.
А Толпі все так само лежить, скручений клубочком, обличчям до стіни, лежить, мов паралізований, не може ворухнутися, все тіло — як не його, в роті сухо, ніби піском потрушено.
— Посунься трохи.
І хоча Толпі не в змозі ворухнутися, дівчина залазить під ковдру і пригортається до нього ззаду: її коліна під його колінами, її живіт та груди притиснуті до його спини.
— Мені так сумно, Толпі. Мені страшенно сумно, — шепіт Аделі палить його потилицю.
— Ви кажете про пана Юзефа? — нарешті він вичавлює із себе.
