— Ні. Так. Не лише. І не звертайся до мене так. Якщо кажеш «ви» жінці, з якою лежиш в одному ліжку, то це або частина тонкої любовної гри, або щось пішло геть не так. Ну, годі. Який же ти напружений!
Толпі не знає, що на це сказати, тож не озивається взагалі. Аделя зводиться на лікті.
— Ти через щось ображаєшся на мене? Як хочеш, то я собі піду. А як ні — то обернися, прошу. Обійми мене. Це чоловікові треба обіймати жінку, а не навпаки! До кого ж мені ще йти? Тифону лише одне в голові, а потім він за три секунди засне. А цей старий жид просто жахливий. Прошу тебе.
Тож вони лягають навпаки: Толпі позаду Аделі. І коли дівчина ввірчується та втуляється своїми сідничками в його живіт, коли її темне волосся лізе до його рота — немає вже в Толпі виходу, йому доводиться її обійняти та пригорнути до себе.
Руки в Аделі такі холодні та м’які. Хлопець намагається трохи відвести стегна: молода пружність налилася кров’ю аж до болю, тож Толпі соромиться, причому соромиться подвійно: через реакцію свого тіла і через те, що ввечері він не захотів помитися і тепер відчуває на собі піт та бруд.
Аделя, здається, не зважає на все це, лише вмощується зручніше, накривається кодврою по самісіньку шию, і за мить її дихання вирівнюється, стає глибшим. Перш ніж заснути, вона ще здригається, наче під напругою. Потім — спить.
А Толпі не може заснути. Лежить непорушно, кожен м’яз його напнутий, наче струна. Будинок на Золотій мовчить, лише інколи трісне паркетина на підлозі, наче кімнатою ходить хтось невидимий. Години сипляться крізь ніч.
Толпі — пильнує.
Коли його розбудив жовтневий світанок, він був у ліжку один, у тій самій позі. Притиснута вагою тіла рука задерев’яніла і безвладно повисла, наче шматок м’яса. Ну так, то був лише сон. Сон? Не сон?
Подушка пахне цигарками, лугом і квітковим милом. День за вікном набирає барви льону, а Толпі крутить у пальцях знайдену на простирадлі волосину: довгу, товсту і темну.
Ніч була безхмарною, й до ранку в колекторі стеллоскопа зібралося з пів барильця зоряного сяйва. Зріджене світло було густим та важким, лисніло вглибині дивним подвійним блиском, хоча його поверхня здавалася темною, мов ртуть. Геспер, за допомогою Толпі, дуже обережно зніс машину з даху, гнівно пирхаючи, наче кіт, коли котрийсь із елементів, що навсібіч стирчали з апарата, скреготів об стіну чи чіплявся за одвірок.
Перш ніж хлопець устиг бодай трохи відсапатися, пані Марія відіслала його разом із Аделею за вранішніми покупками.
Невидимий бар’єр усе ще оточував Старе Місто. Спонукуваний цікавістю, Толпі видерся на мур неподалік від Краківської брами. По той бік вулиці ересківці спорудили барикаду з усіляких уламків, колючого дроту та купи старих меблів. Ніхто не входив і ніхто не виходив.
Як і передбачав Тифон, ціни підстрибнули так, що Аделя відмовилася купувати яблука та калачі, але не настільки, щоб вона не могла дозволити собі купити борошна, яєць, квасолі, цибулі та гасу.
Ані разу вона жодним словом не згадала про минулу ніч, не кинула на Толпі надто довгого, надто уважного погляду, мовби нічого й не було.
— Горобці повернулися.
Ян Азриель Геспер сіпнувся, люлька затремтіла в його руках.
— Горобці, — пані Марія вказала на пташок, які дзьобали щось тут і там на подвір’ї, гаряче сперечаючись за кожну крихту: раз у раз здіймалося сердите цвірінькання. — Давно їх не було, більші птахи нагнали. Гайворони та голуби літали, а от горобців у місті я давно не бачила.
— Але ж ви мене налякали, пані Маріє.
— Бо ви взагалі останнім часом страшенно нервові.
— А як тут не бути нервовим, пані Маріє? Так мені із тим місяцем важко, наче я його на власному хребті тягну.
— Ви б могли запросити мене на прогулянку.
— Пані Маріє?
— Мені запрошувати аж ніяк не випадає. А от вам — дуже просто. Може, тоді у вас і думки в голові повкладаються.
Рабин кахикнув, відчуваючи, що червоніє, наче школяр. Най йому грець! Він ніколи в житті жодну жінку не запрошував на прогулянку. Вже збирався сплюнути темною слиною, проте останньої миті стримався.
— То ви мені дозволите… запросити вас на прогулянку? — наважився запитати.
— Із великим задоволенням, пане Яне.
Вона взяла його під руку, й так вони вийшли на Золоту в напівпохмурий, напівсвітлий ранок. Світло лилося на бруківку рідкою карамеллю, липким сиропом сяйва, трохи скрегочучи на зубах від міського пилу.
Горобці й справді повернулися. На всіх підвіконнях несамовито роїлися їхні маленькі бурі тільця. А Геспер та пані Размус мовчки кружляли каньйонами вулиць.
Старий вихрест машинально хотів був дістати люльку або бодай табакерку, але і одне, й інше було в правій кишені пильника, під боком у пані Марії, а тягнутися по них лівою рукою було настільки ж дивно, наскільки й незручно. Але через якийсь час він із здивуванням зрозумів, що бажання палити зовсім зникло.
