Золота, Ринок, Гродська. Тоді праворуч, у глибоку браму, таємничий тунель і подвір’я, яке обросло грибами балконів. Може, Ян Азриель і думав, що це саме він обирає шлях, бо майже цим самим нерівно брукованим пасажем він кілька днів тому крався із Толпі, аби переказати Тифону новину про розбитий місяць. Але ж насправді вела їх пані Марія: із такою свободою та легкістю, наче все життя не робила нічого іншого, крім як скеровувала чоловіків так, аби вони цього навіть не збагнули. Це одна із властивих жінкам здібностей, про які кожен знає, але говорити про які незручно — ба навіть трохи неввічливо.
Маленька кав’яренька, що присіла біля прямокутного ставочка, цієї години пахне свіжозмеленою кавою. Запах лоскоче глибоко, глибоко в носі, у самих його пазухах.
— Може, пан запросить мене на каву?
— Гм? Так-так, зввісно, я саме це… — старий кахикнув. — Дозвольте запросити вас на каву?
— Із задоволенням, пане Яне. Як добре, що саме зараз ви про це подумали. Кажуть, тут заварюють найкращу в місті каву.
Ян Азриель Геспер на каві не розуміється, Ян Азриель Геспер каву п’є нечасто. Бо кава — це просто кава, трохи терпкий, трохи кислуватий і взагалі не дуже цікавий напій, який можна пити, лише додавши молока та цукру, або із великим келихом рому.
У кав’ярні тісно — настільки тісно, що коли вони обоє заходять досередини, тут, здається, немає вже місця для інших відвідувачів. Вдягнений у непоказний одяг кельнер з обвислими вусами мовчки ставить перед ними по порцеляновій філіжанці кави та по склянці води. У філіжанки Геспера трохи надщерблене вушко. На розмальованій вручну чашці відтворено сюжет із дівчиною, яка пасе чи то гусей, чи то качок — важко сказати достеменно; ще важче сказати, що зображено на філіжанці пані Марії: там плутанина постатей та рослинного орнаменту, що може з таким само успіхом виявитися як картинкою з мисливського життя, так і пастораллю, еротикою чи якоюсь батальною сценою.
За прикладом пані Размус, рабин відпиває спочатку невеличкий ковток води, а потім — кави. Чорнота миттю з рота перестрибує до очей, б’є у мозок. Ані терпка, ані кисла, просто чудова густа чорнота, від якої дерев’яніє язик, а голова стає легкою, наче після гарної цигарки.
— Пані Маріє… — починає Ян Азриель. Усе стає таким зрозумілим і простим уже після першого ковтка кави, вуста самі прагнуть промовити потрібні слова.
— Так?
Сказати зараз: пані Маріє, я вас кохаю. Як у романі з минулого століття, прямо та з відповідним пієтетом водночас. Безоглядне освідчення. Яке скінчиться або поцілунком, немов у кіно, рішучим і сильним, або ж цілковитою відмовою людині, який ти відкрив своє серце.
«Пані Маріє, я вас кохаю. Чи погодитеся ви стати моєю дружиною?» Отак треба сказати. «Виходьте за мене якомога швидше, перш ніж Суддьокрук пожере мою душу. Як солдат, ідучи на війну, бере шлюб зі своєю дівчиною, так нехай і ви дасте свою згоду». І тоді пані Марія або впаде в його обійми, зомліла та без сил, або не скаже нічого, навіть очей від кави не підведе, а слова, які не дочекалися відповіді, повиснуть поміж ними, наче не вимовлені до кінця.
Але сказати треба. Коли, якщо не зараз? Надто багато на шальках терезів, надто багато можна втратити, якщо зараз почати вагатися, а другої такої можливості може і не трапитися. Але слова в’язнуть, розбухають у горлі, Гесперу здається, що горлянка в нього забита глевким тістом. Старий рабин рахує подумки до десяти — скаже, коли дорахує — вісім, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять… — ще до двадцяти…
Годі, так далі тривати не можна. Він глибоко вдихає — аж свистить за грудиною — і каже:
— Гарна кава.
— Отак ти їй сказав? Справді сказав, що кава була гарна? — густий, глибинний сміх потроху здіймався в широких грудях Тифона, Геспер чув це колодязне відлуння в кожному виданому товаришем звукові. — Не вірю. Ти мене за дурня маєш, га?
Старий рабин лише знизав плечима.
— А що я мав їй сказати?
Ґорґонович покрутив у пальцях цигарку.
— Ти й справді отак сказав. Волохатою діркою Артеміди можу заприсягтися, що ти, Ясю, кажеш серйозно. Знаєш, це було б смішно, коли б не те, що ми маємо час до кінця тижня, а ти поводишся, наче кудлате щеня. Всіма добрими богами розпусти клянуся! Якби це був Толпі, я б ще зрозумів. Але ти?
— Ну то вперед, якщо ти такий мудрий, — гнівно відповів вихрест. — Може ти, зрештою, станеш нам у пригоді? Теж мені — звабник з Божої ласки! Ти ж мало у власному поті не втопився, кілька днів тому намагаючись до неї заговорити.
— Це трохи інше, — буркнув вусань. — Вона тебе хоче, Ясю. А на мене дивиться, наче на гнойовика.
Геспер паскудно захихотів.
— А знаєш, друже, я б ніколи про це не подумав, але й справді, певна схожість…
— Ха-ха. Живіт можна надірвати. Ясю, ти свій гумор, здається, на грубому бруску гострив. Сміхи-чихи, а тут про наше життя йдеться.
— Життя життям, а тут ідеться про душу.
— Ет, та в дупі я маю ту душу, я жити хочу, скільки влізе. Попоїсти, попити, пограти. А про що ще в житті йдеться? Я стільки не прожив, щоб життя мені набридло.
— Ох ти ж і дурень, старий соромітнику!
