— Але ж, ріднесенький ти мій, я й не хочу ніякої мудрості. Я дурний, це правда. Рабином не стану, небес штурмом не здобуду. Але ти навіть не уявляєш, як мені з цією дурістю добре. У мудрого завжди в голові проблеми. А в мене в голові що? Горілка і шльондри. Ну, сіно та пух кульбаби. І якщо я мав би за щось дякувати Богові, то саме за це. Цигарку?
Геспер, роздратований, взяв.
— Але як я маю з нею розмовляти? Що, може щиру правду сказати?
— «Моє янголятко, мені треба тебе виграти», — зареготав товстун. — Інколи, Ясю, мені просто дивно, що ти так довго на цьому світі протягнув. Такий мудрий, а такий дурень. Чи ти не знаєш, що жінці в жодному разі не слід говорити правди? Та що там: жінці правду говорити навіть непристойно. Жінці правду говорять лише хами.
— Не мудруй тут мені. Скажи краще, як ти розмовляєш з жінками?
— Переважно я з ними не розмовляю, — Тифон стенув плечима. — Бо чи ж вони годяться для розмови? Та ти й сам повинен знати. У балаканині я тобі не порадник. А от у тому, що по балаканині настає — о, в цьому я годен допомогти. Але в говорінні? Що я можу, бідолашний гнойовик? Крім того, Ясю, не прикидайся. Ти й Зоряниця Серпнева — увесь Люблін про це знав.
— Це було дещо геть інше. Зоряниця була моєю товаришкою, повірницею, приятелькою для розмов… Такі жінки для дружин не надаються. А якби навіть і так, то я ж не повинен був узяти шлюб за кілька днів. У тебе такі справи йдуть набагато швидше, — промовив вихрест із легким докором.
— Бо я не балакаю, а справу роблю.
— То, може, і цю зробиш?
— Тут я ради не дам, кажу ж. Я просто дивлюся на ту чи ту — і знаю, скільки можу собі дозволити. Це завжди треба знати. Коли знаєш, що можеш собі дозволити чимало, то немає сенсу говорити багато. А коли знаєш, що дозволити собі нічого не можеш, то хоч би ти що і скільки балакав, пуття з того не буде. Шкода і часу, і язика. І те, й друге можна використати із більшою насолодою в іншому товаристві.
— Іншими словами, ти волієш доступних.
— Жоден нормальний чоловік нічого не має проти доступних жінок, Ясю.
Геспер зітхнув.
— Марія — не доступна. Вошами в бороді Авакума присягаюся, що вона панна уславлена.
— Може, квіточки купи? Хоча тепер із квітами може виникнути проблема, коли місто відрізане… Можливо, парфуми? Французька крамниця на Гродській, здається, зачинена, але ж вони не вилили все у гній. Постукаєш, попросиш — напевне продадуть.
— Парфуми? — застогнав Геспер. — Щось мені здається, що Марія користується виключно квітковим милом. Дай ще цигарку, мені треба голову провітрити.
Вівторок ліниво переливався зі світанку в пополудень. Під вечір ересківці ще раз обстріляли Краківську браму, але зуміли лише наполохати зграйку голубів; здавалося, що вони й самі роблять це неохоче — скоріше, аби нагадати мешканцям Старого Міста, що червоні все ще стоять біля брами.
Толпі спочатку допомагав Гесперу дистилювати спирт. Але старий був дивно знервований, і хлопець швиденько зник з його очей. Він шукав товариства Аделі. Але в кухні він побачив лише пані Размус, яка була роздратована ще більше, ніж Геспер; тоді він вирішив, що із двох бід ліпше обрати поганий настрій старого вихреста, аніж кепський гумор господині, й повернувся до підвалів.
— Знову ти? — буркнув собі під носа Азриель. — Посидь десь спокійно і не заважай.
Насправді спокійно виявилося лише в коморі, куди Толпі зазирнув, сподіваючись знайти там Сірничка. Вербовий чорт і справді дрімав у шафі. Побачивши хлопця, застриг вухами і протягло перднув.
— Не знаю, чим мені зайнятися, — поскаржився Толпі дияволу.
— Бачу. І тому ти прийшов діймати бідолашного Сірничка.
Хлопець зітхнув і вмостився у шафі. Від підземелля відгонило підвальним холодом.
— І що гризе дурника Толпі? — Сірничок ліниво звівся на ліктях і потягнувся, наче кіт. — Або, радше, хто?
— Про що тобі знову йдеться?
— Не мені, а тобі, і не про що, але про кого. Чорти, може, і не все знають, зате все бачать. А особливо те, що люди вдають, ніби не помічають.
Толпі лише підтягнув коліна під підборіддя.
— Ані ти для неї, ані вона для тебе, — Сірничок завзято почухав дупу. — Ви пасуєте один одному, наче капелюх гусакові. Обоє чудово про це знаєте, але, схоже, лише зажмуритеся, зціпите зуби, аби тільки зробити щось дурнувате, наперекір світові й наперекір розуму, а закінчиться все самими сльозами. Може, твоїми, може, її, а може, й обидвох — не знаю. Але чиїсь напевне поллються.
— Та що ти там можеш знати…
— Саме стільки, скільки дияволи зазвичай і знають. Це персики в тій банці, у тебе під рукою? Відкрий, га?
— Та сам собі відкрий, бісе.
