Аделя не повернулася з темряви у своїй голові.
Толпі стояв у дверях, жмакаючи в пальцях пасок від штанів, невпевнений — увійти чи ні. Літня жінка не звертала на нього жодної уваги, але сільський хлопчина звик до такого ставлення; і все ж увійшов, старанно причинивши за собою двері. Бо якщо задуха має лікувати, то нехай уже лікує, якщо так кажуть мудріші за нього. Сів на рипучий стілець. Тільки коли він несміливо взяв долоню Аделі, безвладну, важку та тістоподібну, пані Марія зміряла його своїм поглядом з-під нашорошених брів; червоний, наче рак, він відсмикнув руку.
Крутився та вертівся кілька тягучих хвилин. Зазирнув до кухля з бульйоном, наче сподівався знайти там щось цікаве.
— Це твій покруч голубів наловив, — промовила нарешті пані Марія неохоче. — Той, що завжди за тобою лазить.
— Чорт Сірничок?
— Ага, чорт, — Марія Размус підтиснула губи, як то вміли робити лише старі пані. — Ага, чорт. Не знаю, чи не гріх приймати подарунки від такого лиха, але, подумалось мені, це ж лише голуби. До того ж — не для мене. А чи гріх, якщо для когось іншого? — вона похитала головою. — Це все недобре, що навколо нас діється. Нехай би вже Ясь нарешті зробив того місяця, тоді я б не мусила бабратися ані в чарах, ані в снах, ані в справах із дияволами, і ми жили б, нарешті, як родина, він та я, як Господь наказав.
Толпі на це нічого не відповів. Та й що він, зрештою, міг сказати, якщо з дитячих років знав, що людина від диявола не втече, бо той завжди йде за нею назирці. Така вже природа людини, що диявол їй у серце вбитий, наче кліщ. У святого чи в найбільшого грішника — то байдуже. Тільки із серцем його і можна вирвати. Толпі навіть трохи тішився з того, що йому не трапився якийсь надто злостивий, бо Сірничок був дияволом майже порядним, хоча й втягнув хлопчину в усі ці пригоди. Дивно, що пані Марія, жінка начитана та досвідчена, не розуміє таких очевидних речей.
— А тепер ми вмиємося, — старша жінка підвела Аделю, наче ляльку. З відкритого по-риб’ячому рота дівчини текла слина. — Вийди, хлопче. Допоможи моєму Ясеві, бо від свого приятеля-одоробла жодної користі йому немає, той лише пив би та пив би собі.
На думку про Геспера щось у Толпі стиснулося, згорнулося в кульку, колючу, наче їжак. Ні, не дочекаєтеся. Замість підвалу, хлопець знову пішов на піддашшя.
— Пст, пст! Толпі!
Бридка зелена мордяка вихилилася з-за вікна. Сірничок присів на зовнішньому парапеті й манив Толпі кривим пальцем.
— Та дай же мені спокій бодай ти, — буркнув хлопець. — Навіщо ти прийшов?
— Щоб тебе з твого дупла вигнати. Хто-хто, а вербове лихо найкраще відає, що інколи не можна в дуплі розсиджуватися, бо тоді в довбешці мізки починають бродити, а в серці заводиться гниль.
— Вербове лихо? Ти ж стільки разів казав, що ніяке ти не лихо, а лише чорт шляхетного роду.
— Але збіднілий і через те — з дупла, — Сірничок вишкірив у посмішці бридкі жовті зуби. — Чому ж ти такий маркітний?
— Усе одно не зрозумієш, чорте, — хлопець нетерпляче махнув рукою.
Сірничок якусь мить мовчав, схиливши набік голову, наче цікавий пес.
— Краще б ти вийшов до мене.
— На підвіконня?!
— На дах.
— Та ти, чорте, геть з глузду з’їхав.
— Вона виходила.
Толпі відчув, наче щось паскудне з багатьма ніжками пробігло йому по хребту. Зграйка чи то павуків, чи то тарганів. Вона виходила.
— Із тобою виходила? — пирхнув він незадоволено, причому, був незадоволений подвійно: по-перше, через прикрі та дурнуваті ревнощі до покруча-чорта, по-друге — що він не мав на Аделю жодних прав, а тому і права на ревнощі, вигадані чи ні.
— Та де там зі мною. Я б, може, і хотів, але не для бідного чорта такі делікатеси, як вона. Сама виходила. Я лише підглядав за нею. Вчора, в цей час вона пила на даху якусь трав’яну горілку, що відгонила полином та анісом, отак, просто з гвинта, і так це паскудно виглядало, що просто ухххх. Я вже було думав, ніби вона хоче стрибнути.
— Шкода, що не стрибнула, — буркнув Толпі, не дивлячись на диявола. — Я був у неї сьогодні, бачив. Напевне, таки б стрибнула, якби відала, чим воно все скінчиться.
Сірничок хвильку мовчав.
— Може, і так, — сказав нарешті. — А може, й ні.
— Нічого не розуміє, що я до неї говорю, — непрохані сльози уперто наверталися йому на очі. — Геть нічого. Тільки дивиться і дивиться, ніби розумно, але безтямно. Як та корова.
— Ходімо, покажу тобі, де вона сиділа.
Ну, Толпі й пішов. З підвіконня мансарди до бруківки було не надто високо, але достатньо, щоб у разі падіння скрутити собі в’язи. Толпі здивувало, що йому зовсім не лячно, що худі ноги міцно його тримають, а коліна не стукотять одне об одне. Потім вузьким парапетом — до ринви, а звідти на не таку стрімку частину даху. Досить просто підстрибнути; черепиця, нашарована, наче риб’яча луска, здавалася цілком надійною. Поміж коминами стирчав поставлений Геспером стеллоскоп, який нагадував велику бридку комаху із перебитим хребтом і лапами, що стирчали навсібіч.
