Мітя сів. У їдальні панувала цілковита тиша. Я була емоційно знищена. Де й ділися всі постулати про вміння тримати себе вище людської несправедливості, нехтувати презирством натовпу і йти далі, переступати через непорозуміння і намагатись довести істину… Все це виглядало зараз порожнім та безглуздим, адже я чітко усвідомлювала існування в житті речей, через які переступити неможливо. Я почувалася безпомічною, разом з усіма підручниками з психоаналізу, прочитаними протягом життя… Все, на що я спромоглася, аби пристойно закінчити нашу зустріч, це потиснути Міті руку.
– Дякуємо, що відважились розповісти нам про себе… Ви мужня і чудова людина. Ми пишаємось вами…
В суботу Макс готувся йти до Броніслава Всеволодовича на вечерю. Все його єство пручалося, проте знехтувати запрошенням людини, котра тримала в руках контрольний пакет акцій, було неприпустимо.
Новий водій, ще не звиклий до обов’язків, метушився довкола машини, а Макс, спостерігаючи за незграбністю його рухів, вкотре жалкував, що довелося звільнити Гошу. Кращого за нього годі було знайти, але слово шефа – закон.
«Якого дідька той повіз Дару в офіс? – всоте аналізував нещодавню ситуацію в голові. – Він бо ж добре знав, що кожне її прохання узгоджується, а тут…»
Це був перший промах за всю Гошину службу. І той промах позбавив водія роботи, а Макса сім’ї.
На воротах до розкішного маєтку Броніслава Всеволодовича Макса зустрів дворецький, підказуючи, де зручніше припаркувати авто, і широким професійно завченим жестом відчиняв перед гостем важкі дубові двері.
Макса чекали. Стіл був сервірований на чотирьох. Нікого чужого не буде, отже, передбачалась конфіденційність зустрічі. Сторонні зрідка бували в цьому домі – господарям невигідно було виносити на загал несподівані емоційні виплески доньки. Макс розумів, що його візит носить ледь не родинний характер.
Дружина Броніслава Всеволодовича була напрочуд привітною жіночкою, дрібною, сухенькою, простою, незважаючи на соціальний статус чоловіка. Макс зустрічався з нею на корпоративах, вітаючись і перемовляючись кількома фразами на кшталт «радий вас бачити» чи «ви, як завжди, бездоганно виглядаєте…», як годилося згідно з етикетом. Вона була повсякчас трохи розгубленою чи переляканою – може, нудилась у помпезному товаристві, або ж була просто змученою він постійної відсутності уваги судженого та через хворобу доньки. Окрім всього, вона любила Макса і поважала за те, що, на відміну від інших партнерів, він не був підлабузником.
– Ви зовсім не міняєтесь, Максе… Вже й не пригадую, коли бачила вас востаннє, – вона привітно всміхалася, і поступово Макс заспокоївся. В кутку, під вікном, у розкішному кріслі– фотелі, оздобленому різьбяними лев’ячими головами, сиділа Естер – Манюня… Її розкосі оченята з-під чола спостерігали за Максом: вона ніколи не дивилася просто увічі, соромлячись власної вади. Проте навіть так було помітно, що вона тішиться гостю.
Вперше Макс побачив Манюню з десяток років тому, ще дитиною, коли їй ледь виповнилось шістнадцять, а він холостякував. Вона сиділа у батьковій автівці і крізь затемнене скло спостерігала за розмовою двох босів. Максова привабливість на фоні татової потворності була ще виразнішою, і не встиг плюгавий таточко сісти у машину, як схвильована Манюня вже запитувала:
– Тату, хто це?
– Що, Манюню, запав тобі до ока? – перепитував, підсміюючись, а сам у дзеркальце спостерігав, як засіпались дівочі оченята. Це був недобрий знак, а саме – відсутність концентрації на певних предметах. Зазвичай він передував психічному зриву, котрими супроводжувалось її дитинство. Він добре знав той стан, невпинно спостерігаючи за донькою впродовж років, як радили лікарі. І поспішав заспокоїти:
– Ти ще надто маленька, Манюню, аби цікавитись чоловіками… Підрости, а Макс від тебе нікуди не дінеться…
Та таки дівся, і зовсім неочікувано… Просто примітив на автобусній зупинці свою майбутню долю… І здійснив уперше у житті заздалегідь не обдуманий крок. А Манюня надовго втрапила до неврологічного відділення з діагнозом «складний психічний розлад»…
Наразі дівчина виглядала доволі спокійною. Макс вже не був для неї збудником, а навпаки – заспокійливим. Вона майже не змінилася, лишень якось зморщилася, наче перестрибнула процес жіночого визрівання і з дитини перетворилась у маленьку жіночку. Естер нагадувала вимочене у розсолі яблучко, яке не встигли скуштувати рум’яним і свіжим і довелось вкинути у діжку. Їй було всього двадцять шість…
– Привіт, Естер, як ти живеш? – Макс намагався поводитись щиро і розкуто.
Втім, він справді був щирим, адже жодної огиди чи неприязні, крім людського жалю до цієї дівчини, він не відчував. А вона вся світилася від уваги і несподівано дотепно пожартувала:
– Доцільніше запитати у моїх батьків, як їм живеться зі мною…
Броніслав Всеволодович пронизав Макса переможним поглядом, мовляв, казав я тобі, що справа йде до одужання?
Всім сподобався дотеп, і з цієї хвилини між Максом і Манюнею встановилася порозуміння і дружба…
