– Ти це серйозно?.. Ти гадаєш, що я приїхав сюди заради грошей?.. Ну знаєш… Гаразд… Щасти тобі…– він намагався увібгати громіздке тіло у вузенький отвір «дев’ятки», нагадуючи масного відгодованого сома, що добровільно втискається у тісну бляшанку з-під оселедцю. А я, усвідомлюючи власну нетактовність та безглуздість вчинку, намагалась врятувати ситуацію, як ніколи в житті відчуваючи себе звичайнісіньким лайном:
– Гошо, братчику, зачекай… Я зовсім не хотіла тебе образити… Просто я не знаю, як втамувати у собі отой невимовний жаль за все, що трапилось з тобою… Я сплюндрувала твоє майбутнє… Якби не мої необдумані примхи, ти був би забезпечений до кінця життя всім необхідним… А зараз… Зараз ти змушений вдень і вночі крутити баранку драндулету, аби заробити собі на хліб… І як я маю з усвідомленням цього жити?…
– Не парся, сестричко. У мене все о’кей… Принаймні отут, – поплескавши себе по нагрудній кишені куртки, під якою билося велике безкорисливе серце, Гоша з третього разу завів двигун. – Зараз важливо, аби ти розібралася у собі… А я дам собі раду… Ага… Ледь не забув, що хотів сказати… – Гоша несподівано зашарівся, готувався сповістити щось важливе. – Ти той… Ну… Як його… Словом… Якщо тебе тут хтось образить… Чи інші проблеми… Чи зламаєшся і не витримаєш… Дай знати… Номер мобільного у мене той самий залишився… Я приїду й заберу тебе…
Мені попід горло підкотився клубок:
– Гошо, милий… Це дуже зворушливо, але… Куди ж ти зможеш мене забрати, навіть якщо не– нароком мене хтось образить, га? – я нахилилася над його відчиненим вікном, співчуваючи наївності добряка-велетня. А Гоша несподівано відкрито, сміливо, як ніколи до цього собі не дозволяв, уперся поглядом просто в моє обличчя. І вже не треба було слів, аби пояснити, що цей чоловік-дитина насправді до мене відчуває. Я могла б це помітити набагато раніше, якби була бодай трохи спостережливішою…
– Куди-куди… До себе заберу, от що… – і вже від’їхавши на певну відстань від «Притулку» та пригадавши, що сумка з речами так і залишилась забутою на задньому сидінні, розвернувся і мовчки подав мені її.
– Приїжджай у наступні вихідні… Чекатиму!!! – вихопилось у мене. Я встигла помітити у бічному дзеркальці, як засяяло Гошине обличчя, і зрозуміла, що він без сумніву приїде, а якби на те моя воля, то він взагалі нікуди б не від’їжджав, а залишився, мов вірний паж, поруч назавжди…
… Після візиту до Броніслава Всеволодовича Макс якось несподівано заспокоївся… Не те, щоб він припинив активні пошуки дружини, але напрочуд чітко й виважено усвідомив істину: не варто прискорювати події… Потрібен час, який все улагодить… Врешті-решт, він є поважною, авторитетною людиною, і плюндрувати власну репутацію, здобувши статус покинутого чоловіка-невдахи, йому зовсім не пасувало.
Той суботній вечір напрочуд чіпко засів у його свідомості… Може насамперед тому, що вперше у житті він наважився розговоритися з бідолашною Естер-Манюнею, котра виявилась доволі кмітливою і дотепною… Навіть вроджена косоокість сприймалася нею з гумором: «Ось бачите, Максе, якби я й хотіла заглянути вам увічі, ви б ніколи про це не здогадались»…
Макс не наважувався відверто сміятися з делікатних жартів, межуючих з цинізмом, проте подумки був вражений: таки справді, медицина, підкріплена переконливістю батьківського гаманця, робить дива… Принаймні, ще донедавна Броніслав Всеволодович не наважився б відпустити доньку в присадибний парк зі сторонньою людиною на годинку-дві, як це наразі трапилось… Щоправда, ані Макс, ані Естер не здогадувались, що з-за кущів за ними невідривно стежить всюди-суще око проінструктованого дворецького…
– Ви так і не відповіли на моє запитання – як вам живеться, Естер? Можете мені довіритись, не остерігаючись пильного батьківського контролю, адже я – ваш спільник…
– Ви знаєте, Максе… Доволі важко жити у замкнутому середовищі, коли контролюється кожен крок, кожне слово, кожен порух… Коли тебе ніхто не намагається зрозуміти, а лишень принизливо жаліє… Здоровим людям цього не збагнути… Вони гадають, що хворі на апоплексію неодмінно є психічнохворими, проте це насправді не так… Скоріше навпаки… Саме байдужість породжує нервові зриви, а не відчуття власної фізичної неповноцінності, як стверджують лікарі…
Макс здивовано прислухався до того, що говорила худорлява, зморщена, мов грецький горішок, напівдівчинка-напівжіночка. Її голос шурхотів, наче самопис по тисненому папері. І він усвідомлював, що істинною причиною її несподіваної відвертості є незбагненна самотність… Оточена увагою батьків, покоївок, лікарів, вона, досягнувши зрілого віку, так і не зазнала ні дружби, ні щирої прив’язаності, ні справжнього порозуміння.
– Але ви, Естер, не маєте жодних підстав говорити про брак уваги до себе. Адже неозброєним оком видно, як батьки бажають вам добра… Ваш тато здатен покласти все на вівтар вашого здоров’я…
