– Звісно, здатен… Ще б пак… Займаючи поважне місце у суспільстві, йому зовсім не личить до віку переховувати мене від нахабних папарацці, які вмить рознесуть світом непривабливий факт, що у крупного боса відомої всім компанії психічно неврівноважена донька… Повірте, все, що він робить – це насамперед для себе…
– А мама?.. Вона здається святою жінкою…
– Що мама?.. Вона не вирішує нічого, і все, що їй залишається, – це потай страждати… Це, до речі, дуже вигідно… Проте якби їй була притаманною бодай трохи аналітичність розуму, вона пригадала би, з чого, власне, почалися всі мої нервові зриви… Адже я була ще зовсім маленькою, коли вони, влаштовуючи одне одному жахливі сцени, цілком забували про моє існування… Тато з’являвся після чергового непередбачуваного «відрядження» як завжди просотаний чужими жіночими парфумами, мама вчергове намагалась укоротити собі віку… І про мене згадували лишень тоді, коли я, істерично лементуючи, дряпалась на височенний, з підведеним струмом, колючий мур, аби втекти з дому, звільнившись таким чином від усього побаченого і почутого… Потім мені бинтували закривавлені долоні, купували нові найдорожчі ляльки, котрих я у знак протесту голила «під бокс», і вдавали, начебто нічого не трапилось… О-о-о, ця потворна гра у благополучну родину… Ненавиджу!!! – Естер-Манюня починала нервувати, і Макс розумів, що настав час змінити тему розмови, аби уникнути перепаду настрою.
– Облиште… Це давно в минулому… Адже на разі все інакше?
– Звісно, інакше… Але так тривало роками… Допоки мама не змирилася, прийнявши роль страждальниці, усвідомлюючи, що нічого змінити не можна. Все поступово стало на свої місця, окрім одного – вони не змогли повернути мені стану внутрішньої рівноваги…
– То як же зараз?… – Макс підсадив дівчину на гойдалку під альтанкою і, бавлячись, обережно її погойдував…
– А що зараз?.. Епілептичні напади на втіху батькам порідшали… Окрім всього, винайняли професійну покоївку-медсестру, що невпинно стежить за моїм здоров‘ям… Скажу вам по-секрету, це справжній монстр у спідниці… (При цьому Макс всміхнувся, згадавши Славку, адже одного такого монстра він також знав…) Щойно їй починає ввижатися погіршення мого стану, як вона тут же повідомляє батька, а далі – всім відомий сценарій… І саме оте усвідомлення цілковитої безвиході доводить до сказу…
Макс помітив, як нервово засіпались розкосі оченята і поквапився зняти дівчину з гойдалки:
– Гадаю, нам час повертатися до товариства… Там, ймовірно, хвилюються…
– От бачите, Максе, ви нічим не відрізняєтесь від інших, – Естер зневажливо всміхнулася, розуміючи причину його завбачливості… – Ви навіть боїтеся залишитися зі мною наодинці, – і тут вона несподівано гучно, ледь не відразливо, розсміялася. – А ви не бійтеся, я – не скажена… А якби, боронь Боже, щось… Батько добре знає, що в такому випадку треба робити…
– Облиште комедію… Я – не батько, і мене істерикою не проймеш, – Макс неочікувано рішуче підступив до неї впритул і, взявши її панцироподібні рученята у свої випещені з відшліфованими до блиску нігтями довгі пальці, сказав: – Відтепер я беру над вами опікунство… І жодних комедій ви більше не влаштовуватимете. Домовились? Треба привчити себе до думки, що ви вже не розбещена, переконана у власній недоторканості дитина, а зріла і приваблива жінка… Хоча…
Дівчина не зводила погляду з Максових рук. Уперше у житті до неї торкнувся чоловік… Не батько, не лікар, а чоловік, при одному погляді на котрого вона шарілася і розгублювалась ще з десяток років тому… Естер розглядала його руки, як якесь диво… Макс помітив це, проте руку не відвів…
– Можна, я буду називати вас так, як тато, по-домашньому, Манюнею?.. Якщо ви… ти… не проти. – Макс підніс її пальчики догори, наче заводив у танок, і легеньким доторком залишив на них невагомий поцілунок…
Манюня не відповіла. Одним порухом голови дала знати про згоду… Вона не мала сили пручатися, наче потрапила у потойбіччя… Тим потойбіччям став для неї Макс…
А в понеділок вранці Макс вже слухав повідомлення від Броніслава Всеволодовича, яке той залишив на автовідповідачеві:
– Доброго дня… Щось новенького, Максе?.. Слухай, така справа… Мав розмову в мерії… Незабаром вибори… Треба посадити свою людину у міську раду… Як ти щодо депутатства?.. Кращої кандидатури я не бачу… Зайди, перетремо… І ще… Як матимеш хвилинку часу, навідайся до Естер… Так, по-панібратськи… Чайку попити, потеревенити… Вона особисто просила… Тож не забувай… До зустрічі…
І не встиг той натиснути клавішу «кінець розмови», як телефон знову роздирав повітря пронизливим зойком. Телефонувала Славка.
Чого вона хоче?.. Після останньої розмови, що ледь не закінчилась побоїщем, вона не нагадувала про себе. Макс вагався – стерво добряче в’їлося йому в душу. Телефон вперто не замовкав, і довелось озватися: він розумів, що отак запросто вона не відчепиться…
– А ти не поспішаєш брати слухавку, – її голос улесливо муркотів, начебто нічого й не трапилось… Максові аж мурашки пробігли спиною від жіночої підступності.
