– Облиште, Пішто-бачі… Яке від неї може бути лихо… Вона сама кожного боїться, переполошена якась, дика… Хустку з очей остерігається підвести, не кажучи вже про те, аби слово вимовити…
– Я знаю, шо кажу, дитино… А ти міркуй. У тихому болоті дідько газдує…
… Перед нами вже маячіли обриси корпусів, а я роздумовувала над почутими словами. Дідова пересторога не виглядала марнослів’ям. Я пригадала всі недавні страхи під час лікаревих відвідин, подумала про те, що за весь час моєї присутності в «Притулку» дивна Анця не промовила до мене жодного слова, і намагалася все це зв’язати у логічний ланцюжок із дідовими словами. Виглядало доволі безглуздо, адже, здавалось, окрім кухонної праці затуркана кухарка не здатна ні на що. Про всяк випадок я вирішила пильнувати, незважаючи на те, що застереження Пішти-бачія виглядали безпідставними.
… Осінь у горах наступає стрімко, без попередження, як піст після Покрова. Крім польових робіт, якими супроводжувалась щорічна підготовка до зими, було ще безліч клопотів. Дядько Степан трудився, не покладаючи рук. Колов дрова, лагодив вікна та двері, аби не гуляв корпусами пронизливий вітер… Мовчазний Василь-чоботар не розгинався над верстатом, виклавши поруч рівненькі ряди черевиків, що належали притульчанам і потребували термінового лагодження на зиму. Іван-тесля завзято готувався до першої у житті виставки, адже її пообіцяв влаштувати Дмитро Михайлович на ярмарку, який щоосені проводився у місті. Мітя припинив ходити у село – його тепер конче потребували і в «Притулку».
Щоранку, поснідавши і озброївшись великими сплетеними з лози кошиками, ми вирушали за їдальну, на притульчанські «сотки». Окрім Міті збирати врожай нам допомагало ще кілька пацієнтів, а інші, загалом жінки, приводили до ладу будівлі: обклеювали старі порепані віконні рами паперовими смужками, ще робили багато всілякої всячини, аби зимувати було тепло і затишно. Ми працювали зазвичай мовчки, і нікому не здавалося дивним, що кваліфіковані медичні працівники на рівні з пацієнтами закладу горбляться на грядках, викопуючи з землі крумплі, чи спинаються під яблуньками, оббираючи з гілок йонатанки чи доброкваски. Наповнені кошики ми зносили на кухню, де так само невпинно кипіла робота. Баба Галька разом з Анцьою сортували зібране. Биті паданки йшли на лекварь, а неушкоджені яблучка пересипалися дерев’яною стружкою, «аби не померзли», і зносилися до «шпайсу», тобто до комори, що знаходилась у підвальному приміщенні. Обидві жінки трудилися не покладаючи рук, і всі підозри щодо кульгавої Анці здавалися наразі кумедними: у тягучих терпких випарах повидла, що ледь не цілодобово булькотіло на вогні, вона була такою зворушливо заклопотаною, що не вірилося, аби її турбувало щось інше, окрім заготівлі їстівних запасів. Дмитро Михайлович все частіше відлучався до міста, клопочучи про додаткове фінансування в зимовий період, і повертався похмурий і дедалі стурбованіший: пішли чутки, що зголосився котрийсь зі спадкоємців графського маєтку, претендуючи на законну спадщину і плануючи навесні відвідини колишнього замку. Отже, доля «Притулку» вирішуватиметься ніколи не баченим досі австрійським праправнуком Шенборна, котрий, окрім права власності, не має, вочевидь, жодного співчуття до сьогоднішніх мешканців графських володінь. Тому в словах лікаря, якими той роздавав розпорядження і вказівки, відчувалася непідробна напруга, в якій красномовно бриніло: ймовірно, ми робимо це все востаннє.
Мені бракувало теплого одягу, проте їхати до міста я не наважувалась, а в селі, окрім куфайки та гумових чобіт, придбати бодай щось було малоймовірно. Пішта-бачі казав, правда, що можна роздобути гуню, але для цього треба дістатися на той бік Карпат, ближче до полонини. Тому я вирішила налагодити потаємний зв’язок із Лізою, котра виряджала мене в дорогу і про яку я частенько з вдячністю згадувала.
В день однієї з поїздок Дмитра Михайловича до міста я очікувала його біля «сторожки», тримаючи в руці листівку із вказаною адресою.
– Я маю до вас прохання, – розпочала несміливо, проте він одразу зметикував, про що йдеться. (Я дедалі більше захоплювалась цим чоловіком та його вмінням читати поміж рядків).
– Ви не боїтеся, що прохання матиме певні наслідки?
Я й справді думала про це, проте вибору не існувало:
– Важливо, аби лист потрапив у руки до адресату. Людина, котрій я пишу, надійна та кмітлива. Вона зробить все так, як треба. Їй можна довіряти.
Лікар змовчав і, заховавши листівку в нагрудну кишеню куртки, вирушив до міста.
…Повернувшись пізно увечері до «Притулку», Дмитро Михайлович заглянув до мене. Він був виснажений, і єдине, що спромігся сказати: «Вам, дорогенька, й справді не позаздриш… Дай Боже, аби все минулося без наслідків… А з Лізою вам пощастило… Якби не дівчисько та ще охоронець, що визвався її викликати, ваша кам’яна фортеця була б нездоланною. Там і муха не пролетить…». Дізнатись про подробиці не вдалося. Єдине, чому я тішилась – лист потрапив до вказаного адресата.
