– Що трапилось? – він намагався взяти себе в руки.
– Та так… Нічого… Просто хотіла запитати, чи тебе вже не цікавить, де знаходиться твоя бла– говірна?.. Втім, може ти й правий… Косоока неторкана кралечка буде набагато слухнянішою і поступливішою… Просто молитиметься на тебе… І з татусем знайдеш порозуміння… Розумний хід… Я давно тобі про це казала…
«От сучка…», – Макс заводився не на жарт… Вже пронюхала про його суботній візит… Але звідки вона може знати, де знаходиться Дара?!! Втім, нема чого дивуватися… На те вона і стерво, аби знати все і про всіх.
– Отже, ти хочеш сповістити мені щось важливе?
Славчин голос просочувався крізь простір скрадливим облесливим трунком, начебто на– впомацки прицілюючись, куди найболючіше вжалити:
– Максе, не будь наївним… Ти добре знаєш, що будь-яка інформація має певну ціну. Безкоштовним буває лиш сир у мишоловці…
Макс ладен був її розчавити і ледь стримувався, аби не жбурнути телефоном об стіну:
– Добре. Я зрозумів… Скільки ти хочеш?
– Максе, Максе… Ти, бачу, зовсім із глузду з’їхав… Як ти можеш оцінювати нашу давню дружбу в грошовому еквіваленті?.. Розчарував ти мене, Максе…
– Чого ж ти тоді хочеш?! – загарчав, бо ж уривався терпець.
– Невже не зрозуміло? Втім, я давно здогадувалась, що ти не є насправді таким метикуватим, якого з себе вдаєш. Отже… Я допомагаю тобі знайти дружину, і тим самим збутися цілковитої ганьби серед колег і друзів, а ти… поновлюєш необдумано обірваний контракт зі мною на співпрацю.
У слухавці на якусь мить запанувала мовчанка. Славка, зачаївшись, як пантера, готувалася до вирішального стрибка.
– Ну ти і блядь… – все, що спромігся вичавити з себе ошелешений Макс. І, вимкнувши телефон, перервав розмову. Та вже за кілька хвилин, збитий з пантелику власною безвихіддю, набирав Славчин номер:
– Слухай, я погарячкував… – Пусте… Я звикла… – Гаразд. Я згоден… Тим більше, що твою посаду ще ніхто не зайняв…
– Я завжди була переконана в тому, що ми вміємо знаходити спільну мову… Отже, я завтра починаю працювати?.. Супер… А щодо дружини… Ти організуй нагляд за колишнім своїм водієм, він з нею контактує. Що означає – як контактує?.. Це вже ти сам розберися – як контактує. Вона давно могла бути вдома, якби ти був бодай трохи кмітливішим… Теж мені – покинутий герой-невдаха… Без мене не здатен і кроку ступити… Тож цінуй.
Макс якийсь час ще дивився на замовклу слухавку, наче очікував звідти додаткової інформації, і, поступово оговтавшись, викликав до себе секретарку:
– Корнеліє Володимирівно, у нас значаться в особових справах адреси колишніх працівників?.. От і чудово… Знайдіть мені домашню адресу Георгія Суханова… Так… Терміново!
Наступного тижня Гоша знову запланував поїздку в «Притулок». Цього разу він почувався набагато впевненішим: по-перше, знав, куди їде, по-друге, вірив, що його там чекають. У пам’яті досі бриніли радісні нотки, якими супроводжувався його перший приїзд…
Дара, Дара… Він віддав би все на світі, аби почути оті слова знову й знову… Якби вона тількизнала, яким теплом зігріла його душу. Адже ота душа лишень зовні здається зашкарублою, а насправді тендітна, мов у дитини… І почуття його до Дари світлі й щирі… Скільки років служив їй вірою та правдою, нічим не зрадивши свого по– таємного захоплення цією незвичною жінкою… Ні словом, ні поглядом, ні жестом не видав себе… Ще б пак, він же звичайнісінький водій, наймана робоча сила, раб, а вона – королівна… І що їй до простого провінційного пацана, що, отримавши водійські права, подався до великого міста, аби «заколочувати» бодай якийсь гріш.
Макса Гоша поважав, проте повага межувала з осторогою. До Дари ж у нього були зовсім інші почуття… І хто знає, що ним керувало у ту мить, коли він спокійнісінько і з усвідомленням того, що робить, віз її до чоловікового офісу: обов’язок будь-що догодити господарці чи дати їй можливість бодай раз відкрити очі на реальний світ… Гоша знав одне: якби Боженько подарував йому таку дружину, як Дара, він молився б на неї, як на святий образ, ціленьке життя… Те, чого не робив, як вважав Гоша, її законний чоловік…
Поклавши велику спортивну сумку з гостинцями в машину, Гоша втиснувся з блаженним виразом обличчя у салон і вирушив у напрямку до об’їзної.
Він навіть не помітив, як услід за ним, на безпечній відстані аби не викликати підозри, рушив старенький, синій «Фордик», на задньому сидінні якого незграбно скоцюрбився Макс: звиклий до комфорту, він почувався дуже незручно у тісному салоні. Проте справа вимагала конспірації. Макс без зайвих вагань, давши настанову новому водієві, вперся поглядом у автомобільну шибу, налаштовуючись на незвичну кількагодинну мандрівку з невідомим для нього кінцем.
А Гоша летів, немов на крилах, і помітив за собою старенький «Форд» вже тоді, коли, повернувши з траси, потрапив на просілкову дорогу. Оминувши сільську автостанцію, він бачив, що схожа на його цурбак машина повернула вслід за ним прямісінько у напрямку «Притулку». Та яка йому була справа до чужих відвідувачів, коли він добре знав, що на нього чекають…
