…Наступного дня я вибралась на автостанцію. В посланні до Лізи було домовлено, що речі, перелік яких я попередньо складала – ретельно, уважно, аби не забути щось необхідне, вона передасть рейсовим автобусом.
– А-а, давня знайома! Здоровенькі були! – весело зустрів мене той самий водій, котрий нещодавно пророчив швидку втечу з «Притулку». – Якбач, урвався таки терпець? Я казав, що довго не витримаєш, а ти не вірила… Дурка – вона і є дурка, що б там не говорили, – він, як і тоді, сплигнув із високого сидіння на «перекур» і з цікавістю оглядав мене, шукаючи, ймовірно, зміни у настрої чи наплічник, що свідчив би про рішучість моїх намірів втекти…
– А от і помиляєтесь, – підігруючи, відповіла я, – мені мали передати з міста теплий одяг. Готуюся зиму тут зимувати.
Водій здивовано стиснув плечима:
– Ніхто нічого, дівонько, не передавав… Видав, комусь не надто до вподоби твоя ідея… А тобі нема чого ноги до станції оббивати. Якщо раптом таки надумають і передадуть, я залишу сільським – вони самі дадуть тобі знати… Бувай… Він вправно розчавив недопалок, і невдовзі за тарахкочучим старим «ЛАЗ» ом здійнялася сіра хмара пилюки. Розгублена я поверталася до «Притулку», а на серці шкребло тривожне відчуття. Так буває, коли очікуєш чогось, проте достеменно не знаєш, чи те очікуване принесе радість, а чи розчарування…
Під воротами «Притулку», трохи збоку, стояли сірі старенькі «жигулі». Водій пригальмував недавно, судячи по неосілій куряві. Він був не надто рішучим: не наважуючись вийти з машини, вертів головою, мов лелека, обдивляючись із вікна місцевість. Підійшовши ближче, я, не вірячи власним очам, радісно сплеснула в долоні:
– Гошо, братчику, ти?!! Як ти сюди потрапив?!! Як тобі вдалося мене знайти?!! – і тут же, наче струмом, мене перетнув страшний здогад. – Невже це він тебе надіслав?!! Невже він про все дізнався?!!
Та добродушний Гоша, висуваючись з явно затісної для його статури автівки, тут же мене остудив:
– Ніхто мене не надсилав, сестричко… Ліза попросила відвезти теплі речі… Ти ж сама їй листівку передала. Я й зрадів – бодай побачимося. Ніхто більше не знає, де ти є… Будь спок…
Я дивилася на рідного вірного Гошу, і шквал емоцій переповнював моє серце… Я відчувала себе Робінзоном Крузо, котрий вперше побачив на безлюдному острові П’ятницю. Я ледь втрималася, аби його не обійняти і розцілувати. Але я усвідомлювала, що попри бурхливі емоції він залишається для мене водієм Гошею, котрий ретельно і безупинно виконує обов’язки, аби догодити господарці.
– Ну й діру ти знайшла… Ледве потрапив сюди… Ніхто довіку не здогадається, де ти є…
– Що нового у місті, братчику? Як ти поживаєш, як Ліза? – я не наважувалась запитати, як Макс, хоч на язику свербіло. Та Гоша мене випередив.
– А звідки мені знати, що нового?.. Ліза – як Ліза, а я, сестричко, більше у вас не працюю… З того дня, як ми прогулялися попід шефовим офісом… Підробляю таксистом, ось… Може, й не так прибутково, проте спокійно, і ніхто не принижує…
Лишень тепер я помітила на задньому сидінні «дев’ятки» жовтий ліхтар з написом «ТАХІ».
– То як же так, братчику?! Виходить, це все – через мене?!!
– Я ще дивуюся, як Ліза вціліла!!! – наче не розчув запитання… – І якщо Пашка-охоронець, котрому твій лікар передав листа, не здасть її Максові, сподіваючись на преміальні, то пронесе. А інакше…
… Мене з’їдали докори совісті. Облаштовуючи втечу, я зовсім не замислювалась над долею при– четних до неї людей. І от воно як повернулось!
– Не сердись на мене, братику… Нелегко тобі, мабуть, зараз…
– Пусте… Гадаю, насамперед нелегко Максові… Ліза казала, що шеф ходить темніший за ніч… Майже не спить і їсть погано… Може, даремно ти все затіяла? Було б усе так, як було…
– Та ні, Гошо, не даремно… Принаймні, я не жалкую… Люди його кола переконані в тому, що їм все дозволено, що весь світ у них під ногами і земля завдяки їм крутиться навколо осі… Але є ще й інший світ… Може, не такий вишуканий і гламурний, але більш правдивий і безхитрісний… У нім я відчуваю себе зручно і затишно.
Принаймні, люди, котрі мене оточують, не здатні до лукавства і зради… Вони схожі на маленьких дітей – як ти до них, так і вони до тебе… Втім, Максові цього ніколи не збагнути…
Гоша намагався осмислити зміст почутого, а мені понад усе хотілось спокутувати власну провину, що докорінно змінила Гошине життя…
– Зачекай мене, братчику… Я миттю повернуся…
І я вже стрімголов мчала до свого будиночку, де у закинутому під ліжко наплічнику валялись прихоплені в дорогу, проте не зужиті, цілком непотрібні тут гроші. Бракувало там всього кількох дрібних банківок, які я витратила у селі… Залишивши про всяк випадок дріб’язок на несподівані потреби, згребла все докупи і радісно випурхнула до Гоші за ворота:
– Ось, візьми… Я ж розумію, що тобі зараз нелегко… І робота не прибуткова, і клопотів скільки зазнав через мою безглузду витівку…
Гоша здивовано витріщився на мене:
