– Що означає – не треба?!! Чи не хочеш ти мені сказати, що зостанешся тут після всього, що я пережив?!! Невже ти сподіваєшся, що я тебе тут залишу?!! – поволі до Макса поверталась звична впевненість – ніхто ніколи не наважувався йому суперечити.
– Сподіваюсь, не дійде до того, аби я вивозив тебе з цієї богодільні силоміць…
– Ані силоміць, ані з доброї волі додому я не повернусь, – рішуче промовила я. – Невже ти не розумієш, що жити під одним дахом із тобою після всього, що трапилось, я не можу?!
Макс, усвідомивши непорушність мого рішення, ошелешено замовк. Зібравшись поволі з думками, він взяв мене за плечі – легенько, але властно:
– Даро… Що би між нами не трапилось, але ти є моєю законною дружиною. І де тобі наразі бути, вирішуватиму я.
– Давай не вдаватимемося до умовностей. Всі папери, пов’язані з розлученням, я можу підписати тут. Достатньо привезти адвоката, – я рішуче зняла його руки з плечей…
– Ти це… серйозно?!! Ти бодай розумієш, що говориш?!! Яке розлучення?!! Сталося непорозуміння!!! – здавалося, Макс ось-ось розплачеться. – Невже ти не відчула, якою важливою була для мене твоя присутність?.. Я, як ніколи, просив тебе залишитися. Проте спомини про минуле для тебе завжди більше важили, ніж реальність. І цей егоїзм, Даро, породив наслідки…
– Мені треба йти… – на мене не діяв давно відомий психологічний трюк: найкращий спосіб захисту – наступ… Так чи інакше, Макс намагався викликати в мені співчуття. Я зробила крок до воріт, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
– Даро, зажди… Я тебе отак не відпущу… – Макс загородив мені дорогу… – Вислухай мене… Це була звичайнісінька слабкість у період нервового розладу… Невже ти й справді повірила в те, що я міг би проміняти тебе на якесь кабінетне стерво, котре добре вивчило, де та коли вигідно під когось лягти і, вчасно обтрусившись, встати… Окрім всього, ані ти, ані я її більше ніколи не побачимо – я звільнив її наступного дня! (Макс збрехав, не моргнувши оком, зрозумівши, що наразі це останній рятівний аргумент на його користь.)
– І даремно… Хіба можна обходитись так жорстоко з людьми, котрих підпускаєш близько?.. – я завдала останнього нищівного удару, і той потрафив просто у десятку… Не приховуючи відрази, я ступила повз нього, наче крізь порожнину, нібито й не існувало жодного Макса, а лишень знівечене і вщент добите незаперечними реаліями ніщо.
– Ні, Даро, туди ти не повернешся, – ще мить, і він би вхопив мене за руки. Та почувши за спиною кроки, чоловік рвучко обернувся, готовий до самозахисту.
Дмитро Михайлович, дізнавшись від дядька Степана про неочікуваних візитерів, з’явився напрочуд вчасно.
– День добрий, – лікар доброзичливо всміхався, і від тої відвертості Макс знітився – людина в білому халаті завжди викликала у нього повагу. – Бачу, Даро, маєте гостей? От і чудово! Я йду до вас, шановний, тому що хочу подякувати. Так-так, хочу подякувати за чудового спеціаліста, якого нам неочікувано послала доля.
Макс цілковито зніяковів, проте відверто протестувати не наважувався, а лікар тим часом продовжував:
– Ви не можете собі уявити, як нам бракувало допомоги. Ваша дружина – чудовий психолог. Окрім всього, залишити міський комфорт, промінявши його на лісовий прихисток, здатен далеко не кожен. Згодьтеся, цей вчинок гідний захоплення. Я особисто розцінюю Дарин вибір як справжній подвиг, що заслуговує на пошану.
Я з вдячністю дивилася на Дмитра Михайловича, а вщент розгублений і знічений чоловік не знаходив, що відповісти. Він спантеличено переводив погляд з мене на лікаря і, наче схаменувшись, врешті проревів:
– Та ви всі тут, як я бачу, не сповна розуму! Все! З мене достатньо! Залишайся тут, як на те твоя воля. Передумаєш – повідомиш. Головне, пильнуй, аби тобі самій не знадобилася допомога психіатра!.. – рішуче заплигнувши в автівку, Макс злісно, з усього розмаху зачинив дверцята, і машина, ляснувши заржавілим залізом, зрушила з місця.
Ми стояли нерухомо, не в змозі оговтатись і не вірячи в напрочуд безболісний кінець сварки. Немов прочитавши думки, автівка несподівано спинилась і покотилась заднім ходом просто на нас. Загальмувавши за крок до напружених постатей, Макс відчинив вікно та ігноруючи мою присутність, звернувся до лікаря:
– Про всякий випадок, залишаю вам номер свого мобільного… Тримайте ситуацію під контролем…
Недолугий водій рушив, ледь не переїхавши нам ноги. І я не втрималась:
– От йолоп… Де ти взяв отакого лобуряку?..
– Сам не знаю… – автоматично без натяку на іронію відповів Макс.
Щойно синьо-сірий від пилюки «Форд» зник із поля зору, ми з Дмитром Михайловичем переглянулися.
– Не можу в це повірити, – лікар мнув у руках папірець з номером Максового мобільного, – не можу повірити, що наразі обійшлося… Та я переконаний, що це лишень початок… Бавитеся з вогнем, Даро…
Та так чи інакше, першу перемогу було здобуто…
