Я спостерігала, як дві постаті – юна та стара, однаково згорблені, розчавлені горем – віддалялися у бік автостанції. Клубок у горлі попустив, давши волю сльозам, лишень тоді, як заховалися за обрієм їхні обриси. Це були єдині з усіх відвідувачів «Притулку», котрі щиро молилися за видужання рідної їм людини…
Дмитро Михайлович повернувся з міста пізно ввечері. Задоволений поїздкою, він збуджено розповідав про Івановий успіх, про те, скільки охочих було придбати різьбяні сувеніри. Крім того, що вони продали на ярмарку весь крам, Іван отримав багато замовлень і запрошення взяти участь у святі народної творчості, що відбудеться по той бік Карпат, в Яремчі, навесні. Сам винуватець дійства сяяв від задоволення і, відклавши частину заробітку на нові інструменти, залишок урочисто передав у власність «Притулку».
– Бачиш, Іване, а ти хотівісь весь свій талант пропити, – підтрунював дядько Степан.
– Я, Пішто-бачі, не талант пропивав, а усвідомлення того, же хосна з нього никому не є… Запити мож лем горе, а талант не зап’єш нигда у світі, – і вдвох з Дмитром Михайловичем вони крокували до їдальні, аби відкласти до шпайсу привезені з «вароша» гостинці.
– Завтра відсвяткуємо Івановий успіх, треба буде попросити Галину Василівну та Анцю, аби… – лікар відчинив двері їдальні і здивовано вглядався у темряву – звідти донісся ледь чутний шурхіт і перелякано стріпнувся у кутку людський силует… Розгледівши у ньому молоду кухарку, Дмитро Михайлович не міг втримати здивування…
– А ти що тут робиш в такий пізній час? Щось трапилось, Ганночко?
До смерті перелякана несподіваним викриттям Анця не могла промовити жодного слова. Скоцюрбившись у повній темряві під вікном, зачаїлася, мов мишка, проте ховатись було нікуди і запізно. Дядько Степан недвозначно зиркнув на мене, мовляв, «що я вам казав», а вкрай здивований Дмитро Михайлович намагався з’ясувати причину її пізнього перебування в їдальні. Докладно роз’яснити бодай щось Анця не спромоглася і, обхопивши руками голову, осоромлена, ревучи вистрибнула крізь прочинені двері у ніч.
– Ніхто не знає часом, що трапилось? – лікар озирався на нас, проте ніхто нічого пояснити не міг. – У нас туй нині, ге у остросюжетному триллері, – перевів тему Пішта-бачі, хоч сам був сполоханий не менш за лікаря. – До обіду Хелена була у головній ролі, а тепер – оця, – і нам довелось розповісти все, що трапилось вдень, хоч дуже не хотілося псувати лікареві настрій. – Дубрі є то, же ся дубрі кінчать, – зробив глибокодумний висновок Пішта-бачі, поставивши останню крапку у розповіді про Хелениних відвідувачок. Та не встиг як слід ще прийти до тями, як повз подвір’я летіла до нас, репетуючи, Любаша. За нею ледь встигав Янчо, протираючи на ходу очі, напевно, дрімав перед тим.
– Біда, – лементувала перелякана Любаша, – ой біда, Дмитре Михайловичу! Хелена зникла! – медсестра хапала ротом повітря, і, здавалось, їй самій зараз конче потрібне буде медичне втручання – переляк та надмірне почуття провини заважало їй як слід пояснити, як все відбулося.
– Ми дали їй снодійне… Я впевнилась, що все спокійно, задрімала на хвилю…
З уривків нерозбірливих фраз вдалося зрозуміти, що Хелена якимось чином самотужки вибралася з корпусу і зникла у невідомому напрямку. Дмитро Михайлович знав, що в рідкісних випадках, у стані непомірного збудження, снодійне може не подіяти. Проте як Хелена опинилась назовні, залишалося таємницею.
– Не треба панікувати. Треба діяти, – лікар почав миттєво розробляти план пошуку. – Аби не гаяти часу, розділимось на кілька груп. Ви, Любашо, повертайтеся в корпус – кидати напризволяще інших пацієнтів не годиться, інакше здійметься цілковитий гармидер… Ти, Янчу, – лікар ткнув у груди велетня, – біжи будити Мітю – нам потрібна підмога. Ми з ним поїдемо у село, а дядько Степан з тобою піде у ліс – ніхто краще за місцевих у хащі не орієнтується. Псів із собою не беріть – зчинять зайвий галас, а Хелена у такому стані неадекватна.
– Ви, Даро, залишитесь у «Притулку», – рішуче постановив лікар. – Нема чого молодій дамі серед ночі шастати невідомими просілками. Ще й враховуючи те, кого йдемо шукати.
– А я? – про мене, здавалось, забули…
Я образилась. Отже, як залишати мене на призволяще у «янгольському» на цілу ніч, це годиться, а йти на пошуки з усіма – зась. Довго не роздумуючи, я поспішила до свого помешкання за гумаками. І не встиг лікарський «Уазик» відгуркотіти у бік села, як я вже наздоганяла дядька Степана з Янчом, котрі швидко віддалялися в напрямку до Соковиці.
– Ти, дитино, вижу, голову сь стратила, – сварився Пішта-бачі, почувши за собою швидкі кроки. – Повів ти дохтор, абись ся обстала дома. Ко тото видів, оби паніка по ночах лісом бродила. Ще ся стратиш, не приведи, Господи…
– Пішто-бачі, ви ж самі мене лісовими стежками водили. Вам нема чого боятися, адже я старанна учениця. Дивіться, ще й у пригоді стану…
– йой, шо пак за тебе буду висварений, – бурмотів дідо, проте більше мене не проганяв.
