Життя у «Притулку» текло звичним плином. Удень ми трудилися над заготівлею їстівних запасів на зиму. Вечорами збиралися в їдальні і говорили про найрізноманітніші речі. Я тішилася, що донедавна замкнуті в собі неговіркі пацієнти дедалі більше проникалися довірою до мене, відверто розкриваючи все нові й нові сторінки власного життя. Вже не існувало напруженості, котра напнутою струною бриніла над аудиторією спочатку. Може, нас поріднила спільна праця чи, можливо, вони відчули, що жодної неприязні або зневаги до них я не відчуваю. Заговорили навіть ті, що відверто вороже сприйняли мій приїзд. Жінки, котрі насуплено і з насторогою спостерігали за кожним моїм кроком, приходили радитись у дріб’язкових питаннях, що відтепер здавались їм важливими. Вони до останку не вірили, що я залишуся. А я дедалі більше відчувала, що обростаю родиною…
В неділю у місті мав відбутися ярмарок – свято врожаю. Іван ходив урочистий, наче готувався на сватанки. його дерев’яні сошки вишикувались попід стіною корпусу на загальний огляд, очікуючи хвилини, коли, загорнувши кожну окремо у папір, буде завантажено у лікарський «УАЗ» ик і транспортовано до обласного центру. Дмитро Михайлович нервував: за Іваном треба було пильнувати. Самостійно його не відпускали навіть до села, бо міг зірватися і хильнути зайвого, перебуваючи в стані надмірного збудження. До того ж лікар нерадо покидав «Притулок» у день родинних відвідин – всіляке могло трапитись, проте обіцянки, даної Іванові, змушений був дотримати. І я у товаристві дядька Степана, а також Янка та двох літніх селянок – нянечок Одарки та Любаші, зосталась на ґаздівстві.
Біду ніхто не чекав, все було, як завжди. Відвідувачі тягнулись з клунками, наповненими їжею і теплими речами, супроводжувались Янчом до їдальні і чекали. До Міті, втім, як ще до багатьох, не навідувався ніхто, і той ходив похмурий, шукаючи собі випадкової роботи.
Тимчасово виконуючи обов’язки Дмитра Михайловича, я звітувала відвідувачам про стан хворих, умисно наголошуючи на покращенні. Проте особливо ніхто не допитувався, а, може, просто не вірили в одужання. Я давно зрозуміла, що пацієнтів неохоче забирають, і хворі про це знали також.
Та коли на подвір’ї «Притулку» з’явилися дві жіночі постаті, Янчо помітно сполошився:
– Цього ще нам сьогодні бракувало…
Дрібненька сива жіночка у охайному пальтечку дріботіла, опираючись на руку миловидної дівчинки, в котрої дивилися на світ величезні пронизливі темні очі, вперто когось нагадуючи. У вільній руці вона тримала торбинку з гостинцями.
– Це до Хелени, – Янчо рушив їм назустріч. – Зараз розпочнеться комедія.
Як я відразу не здогадалась – дівча було викапана Хелена: такі ж, як у мами, чорні густі пасма волосся, лишень охайно заплетені у косу.
– Чому?! – я прохально звела очі до неба. – Чому все, що має трапитись найгіршого, припадає на час відсутності лікаря?!
Ми зустріли відвідувачок удвох з Янком. Проте цього разу він взяв «кермо» у власні руки:
– Вам краще відлучитися на певний час… Я справлюся сам.
Я не заперечувала, проте шляхом до власного помешкання зайшла до дядька Степана, котрий напружено спостерігав з вікна за всім, що відбувається на подвір’ї.
– Я знаю, дитино, што маву робити. Всьо буде дубрі…
Хелену вивели попід руки з «янгольського» абияк вбрану і не причесану. На якусь мить вона спинила погляд на старій жінці і зосередилась:
– Мамо…
Жіночка, гамуючи розпач, тремтячими у ру– дих плямочках руками видобувала з кишені хустинку і витирала сльози, що з’явилися у зморщених кутиках очей:
– Хеленко, доню моя, – вона простягала руки до доньки.
Та в цю мить погляд Хелени вперся у дівча, що ховалося за спиною бабусі. Слабкість і страждання на Хелениному обличчі змінилися презирством, і очі, котрі щойно готові були розплакатись, запалали ненавистю:
– І ця тут як тут! Заберіть її від мене, чуєте? Заберіть! – Хелена сіпнулася у бік доньки, та не– дрімаючий охоронець вправно схопив її за руки.
– Курва остання, вилупок зрадливий, байстрюча недоношене, – Хелена скаженіла до безпам’ятства в той час, як Янчо втримував їй за спиною п’ястуки. – Не дасть вона мені спокою на цьому світі! Згинь, чуєш?! Згинь! Не нагадуй мені про нього! – Хеленині зуби скреготіли від люті, а з рота білою піною вибивалася слина.
Янчо насильно тягнув її до корпусу, де Любаша вже готувала заспокійливе. Дівчинка тихенько схлипувала, відвернувшись, аби не бачити, як матір вштовхують у лікарняні двері, а літня жінка розгублено простягала дядькові Степану клунок із гостинцями. Її виплакані до прозорості безбарвні очі випромінювали таку безмежну тугу, що Пішта-бачі не втримався і відвів погляд убік.
– Лем не меригуйтеся[37]… Як Бог розпорядиться, так воно і буде… То і їдьте з Богом, ми самі з нею туй порадимо…
