– Безумовно… Щоправда, ті інвестиції не є персонально моїми, а належать компанії, отже подальшу їх долю ми вирішуватимемо враховуючи спільні інтереси, чи не так, Максе?.. До речі, Макс Фішбейн є одним з акціонерів і, я б сказав, одним із найвпливовіших акціонерів, – старий лис хитро мружив око, а Макс легенько вклонився, стверджуючи таким чином свою причетність до кампанії. – До речі… А чим погана кандидатура для міського голови?.. Що гріха таїти, ми планували собі у перспективі депутатство, але… Якщо нам потрібен надійний незрадливий мер, то кращого за Макса нам не знайти.
Макс занімів… Такого оберту подій він не очікував. І щодалі розгорталась полеміка, то чіткіше він розумів, що втрапив у халепу. А тим часом компаньйон продовжував яскраво розмальовувати всі його достоїнства й переваги:
– Зваж сам, Миколо Антоновичу… По-перше, кандидат має бути молодим, аби йти в ногу з часом, так? – Броніслав Всеволодович загинав пальці, перераховуючи обов’язкові вимоги до майбутнього голови… – По-друге, він повинен бути заможним, аби виборці потім не нарікали, що, мовляв, пішов у мери, аби нажитися… Та– а-к… Це ми маємо… Окрім всього, мер має мати належну освіту, економічну, приміром, як у Макса, а не гуманітарну чи там акторську… У нас тут не Америка, і ми не Рейгана обираємо, так?
Микола Антонович схвально хитав головою і не перебивав… Тим часом Броніслав продовжував:
– Звісно ж, бездоганна репутація – теж важливий фактор… Про Максові професійні здібності я як багаторічний його компаньйон можу позитивно свідчити з повною відповідальністю…
– А що скажете про надійність майбутнього голови як сім’янина? Ви ж розумієте, що мер має бути бездоганним у всьому, – схожий на вікінга Микола Антонович допитливо придивлявся до Макса, наче зважував, чи може цей чоловік із відшліфованими до блиску нігтями та бездоганно припасованою до комірця краваткою по-справжньому когось любити. – Зрозуміло кожному дурневі, що преса перемелюватиме на борошно всі подробиці і пікантні деталі особистого життя кожного кандидата… Публічність – неабиякий тягар…
Макс похолов… Він вичікував, що відповість на це Броніслав Всеволодович…
Пауза була короткою, і мер її не помітив. Броніслав Всеволодович залишився незворушним і, подивившись тому просто увічі, впевнено відповів:
– У Макса чудова дружина. За фахом вона лікар і окрім всього – сирота… А от з дітками вони чомусь не поспішають… Я давно казав, що час попрацювати не лишень над зміцненням капіталу, а й над тим, аби було кому його успадкувати. Отже, Макс придбає наразі додатковий стимул для розростання родини, чи не так?.. – Броніслав Всеволодович перевів погляд на Макса, і виглядало це так щиро, що Макс на мить і сам повірив у правдивість почутого, забувши, що насправді не все в його житті так гармонійно…
– От і чудово… – Микола Антонович полегшено зітхнув. – З вашої легкої руки, Броніславе, ми довіримо місто надійній людині. Завважте, я завжди прислухався до вашої думки… Для початку все, що від вас вимагається, це зосередити свою увагу на Максові: підготувати автобіографію, фотокартки, переважно такі, де він у колі сім’ї, аби виборці повірили у щирість й доброчинність, і ще ряд дріб’язків, про які я вас повідомлю у робочому порядку, аби розпочати передвиборну кампанію. Бог у поміч…
…Ми з’ясували шлях, яким Хелена вибралася назовні. На дверях палати, а також на службовому вході до корпусу був спилений замок, а з майстерні, яку необачно забув зачинити Іван, збираючись на ярмарок, зник його кишеньковий різачок. Зрозумілою була також і причина втечі, адже після доньчиних відвідин Хелена завжди впадала у стан надмірного збудження. Єдине, що не вдалось з’ясувати – куди подівся отой викрадений різачок, який знайти так і не вдалося.
…Хелена потихеньку приходила до тями, і вже за кілька днів почала приймати їжу та реагувати на навколишній світ.
Якось, проходячи повз «янгольського», я знову відчула, як і в перший день приїзду, що за мною хтось спостерігає. Підвівши голову догори, я побачила там Хелену. Вона стояла, притулившись до заґратованої шиби, і дивилася на мене. Той погляд вразив: у ньому не було ненависті, люті, бажання знищити. Хелена просто дивилася, вивчаючи, і, здавалося, вона всміхається. І тут у голові майнув здогад: Хелена усвідомлює все, що з нею трапилось! Я стояла, приголомшена несподіваним відкриттям і, наче схаменувшись, підвела знову догори погляд: постать незворушно завмерла. Невідомо, що мною керувало в ту мить, та я чомусь не відвела очей і неочікувано для самої себе помахала їй по-приятельськи рукою…
