Наші нічні походеньки чагарниками таки далися взнаки. Я відчувала, що слабну, хоч і намагалась не подавати вигляду – героям не личить здаватися. Всі дивилися на мене з особливою пошаною, не кожному довелось бодай раз у житті врятувати людину від смерті. Отой безлад, яким супроводилась Хеленина втеча, відсунув на задній план навіть незрозумілу поведінку Анці – про неї всі забули. Дивакуватість дикої сільської кухарки була ніщо в порівнянні з подіями, що відбувалися в останні дні. На третій день після усіх перипетій я зрозуміла, що не можу встати з ліжка, а мокра подушка свідчила про високу гарячку.
Дмитро Михайлович від мене не відходив. Змочував щоразу ряднину в оцтовій воді і прикладав на палаюче чоло компреси. Дядько Степан розпалив грубку і повсякчас стежив за тим, аби тепла у кімнаті було достатньо, встигаючи при цьому скрушно приговорювати:
– Казав ім, же неє чого панікам по ночах лісами шастати. Але видите, якоє тото варошськоє, тендітноє, – надто не нарікав, добре розумів, чим могло все скінчитися, якби не я.
Баба Галька носила з кухні тепленьке молочко і свіжі палачинти[38], так само просто, зворушливо, приказуючи:
– Треба їсти, дитино, навіть коли не хочеться, бо інакше цілком ухлянеш[39]. Їдєння дає силу…
Анця на очі не з’являлася, і я пояснювала це заклопотаністю на кухні. А ще може сором’язливістю, спричиненою недавнім інцидентом. Утім, я не мала сили навіть оте осмислювати – під вечір ставало гірше, і Дмитро Михайлович, подаючи, мов малій дитині, з ложечки ліки, вкотре обережно намагався переконати мене у недоцільності перебування взимку у «Притулку»:
– Я безмежно ціную, Даро, вашу відважність, проте вам буде важко тут… Горяни звикли. У них генетично закладено імунітет до карпатських морозів та вологого клімату. Вони навчені керувати власним організмом, чого не здатна зробити людина, що потрапила сюди випадково… Вони знаходяться у цілковитій гармонії з природою, що їх оточує, – зиму перечікують, наче ведмеді у барлозі, аби до весни набратися сил і з першими теплими промінчиками сонця прокинутись зі сплячки…
Він по-доброму, як батько у дитинстві, коли я захворіла на ангіну, примостившись поруч ліжка на низенькому ослінчику, тримав мою руку в своїй і гладив. Я, заплющивши очі, на мить відчула себе вдома, і мені стало безмежно тепло, наче нічого страшного у житті не трапилось і все по-старому: ось я – маленька, ось мама, котра тихесенько, аби не збудити хвору, заглядає у прочинені двері, пошепки перепитуючи: «Ну як вона?».
– Все буде добре, – так само пошепки відповідає тато, не здогадуючись, що я не сплю і все чую. – Задрімала нарешті… Ти йди спочинь, я поруч посиджу… Ти ж бо вже сама втомлена, люба…
І сльози котилися по моєму обличчю, і одне-єдине бажання, що існувало в ту мить, аби так було завжди, нехай навіть для цього доведеться все життя хворіти на ангіну – лишень аби найрідніші люди були поруч…
– Ви плачете, Даро?! – лікар стурбовано запитував, вивівши тим самим із марення. Розплющивши очі, я не змогла відразу збагнути, де я є і чому, власне, я тут, а не вдома…
– Даро, вам зле? – він, нахилившись наді мною, притулився устами до чола, незважаючи на те, що поруч лежав тепломір. Те саме робив колись і батько, хвилюючись, що у гарячці я можу не втримати той тепломір, роздавити, і отруйна ртуть викотиться ледь видимими срібними смертоносними кульками назовні. Застивши отак на короткий час, лікар наче спивав з палаючого чола жар, а я ледь чутно шепотіла:
– Ні, Дмитре Михайловичу, мені добре… Ви навіть не здогадуєтесь, як мені зараз добре…
Лікар, не розуміючи, про що йдеться, і гадаючи, що у мене типове марення, розчулено вертався на ослінчик і довго сидів нерухомо, боячись порушити навіть подихом мій тимчасовий спокій. Я розплющила очі серед ночі, коли годинник на стіні показував третю. Дмитро Михайлович, не поворухнувшись, як здалося, за весь цей час, дивився на мене і думав про щось своє. У тому погляді був такий незбагненний щем, що стало чомусь соромно: і за безглуздість мого нездужання, і за чуйність у його піклуванні про мене, і за розуміння власної зайвості у його житті… І я наважилась запитати про те, що не давало мені спокою з першого дня приїзду…
– А ваша дружина… Вона давно… померла?..
Лікар аж здригнувся з несподіванки, не помітивши, як я прокинулась. Я встигла вже пошкодувати про власну нетактовність, проте, трохипомовчавши, він відповів, наче ми щойно відновили незадовго до цього припинену розмову:
