– Я, Даро, із самого початку знав, що вона помре… Ми йшли до шлюбу, усвідомлюючи, що робимо, адже рак вважався цілком невиліковною хворобою… Ставалися виняткові випадки, та загалом… Вона мріяла мати дітей, знаючи, що хвороба не дасть їй стати матір’ю. Все, що я міг їй запропонувати, – себе, свою увагу, свою любов… Та попри все вона помирала щасливою, адже лікарі, визначивши діагноз, врочили їй найбільше рік, а ми, крім фатально обіцяного року, прожили разом ще одинадцять… Вона повсякчас дякувала Богу (до останнього подиху) за те, що подарував їй таке неочікувано довге щасливе життя… Їй було стільки ж років як вам, Даро… З того часу я не зустрічав людини, котра б так щиро і самозречено любила життя…
Я мовчала… Не тому, що забракло слів для втішання… Та й слова ті лунали б доволі безглуздо за збігом стількох років… Я роздумовувала про мізерність та умовність труднощів, котрі нас оточують, займаючи дорогоцінний життєвий простір і час. Похапцем, неощадливо, марнотратно розмінюючи дні, мов безвартісні мідяки, ми навіть не усвідомлюєм справжньої вбогості і обмеженості того, що залишилося… І те, що час має властивість протилежну від накопичення, теж не усвідомлюємо. Той, як чарівний гаманець, що несподівано втрачає казкову здатність докладати в себе більше, аніж хочеться. А потім глип – а там порожньо… І я несподівано піймала себе на думці, що безмежно заздрю тій жінці, котра любила життя як ніхто інший, маючи набагато вагоміші причини, аби його зненавидіти. Вона жила в любові, пішла в любові і залишила по собі довічну любов…
– Ти розумієш, брате, в яку халепу я втрапив?.. Це вже не гра у зраджену дружину й покинутого чоловіка… Наразі на карту поставлено все: моя репутація, кар’єра, майбутнє, врешті-решт, – сповитий у простирадло Макс розлігся на широкій зручній канапі передпокою приятелевої добротної зі зрубу лазні… Терпкий запах моху, що вибивався зпоміж кругляка, дурманив голову… Кухоль з пивом пітнів від перепаду температури поруч на громіздкому дубовому столі, начебто очікував, що його господар ось-ось втопить у ньому горе… й справді, не встигав той порожніти, як довгонога, ледь повнолітня служка Мирося, у короткому фартушку, розпашіла від жару, та попри все всміхнена й привітна (згідно із обов’язками) вже підносила інший кухоль.
– Бо ти, бля, сам у всьому винен… Я відразу казав, що твоя Дара того… пришелепкувата трохи, – цілком голий, якби не коротенький рушник, зачеплений під пузом, Сьома, Максовий друзяка з дитинства з кримінальним минулим і заміським захованим від людської цікавості сьогоденням, знаходився завжди поруч, коли Максові було важко. Крім Сьоми Макс не звірявся нікому, і зазвичай оті години взаємної довіри відбувалися саме тут, у приятелевих володіннях з невеличким озерцем, що кишіло карасями, та затишним мальовничим мотельчиком, куди впливові люди залюбки привозили любасок подалі від людського ока…
– Ти ж міг вибрати собі будь-яку тьолу, котра кружляла б навколо тебе, як пава, і не розтуляла рота до кінця життя… Ні, тобі подавай інтелектуалку, ексклюзив… От і маєш тепер… Миросю, йди но сюди… Почеши таткові спинку… Отак… – і вдоволений хмільний Сьома підставляв слухняному дівчиську розчервонілу рябу від татуювань спину. – Тьола має бути слухняною і покірною, і знати своє місце у житті, от як Мирося… І не створювати зайвих проблем…
– Не врубився ти, братан, бачу, ще й досі…
Макса ніколи не дратувала блатна розпущеність приятеля, та наразі він відчував, що вперше за довгі роки прив’язаності вони не розуміють одне одного:
– Я обирав собі для життя не тьолу, а дружину… Жінку, котру я любив і з котрою збирався провести останок днів… А тьол і без того вистачає – он, куди не плюнь, самі моделі… Саме такі, як тобі треба – безсловесні й безвідказні…
– Ну знаєш… – Сьомі глибина думок і почуттів була недосяжною, тому він не надто збагнув сутність Максової трагедії… – Раз така фігня, то їдь до неї, падай на коліна, проси пробачення, ридай, сповідайся, кайся, катуйся… Що ще роблять зазвичай закохані мудаки?.. Словом, принижуйся… Так чи інакше тобі доведеться зараз це все робити – ти ж у нас незабаром великим політиком станеш!.. А політикам не личить, аби від них жінки втікали і переховувались по психушках… Словом, попав ти, братан… Якщо ця інформація потрапить до журналістів, то не бачити тобі крісла мера, як мені легального бізняку, січеш?
Макс добре все «просікав», і погляд його все хмурнішав, а чуйна до чужого горя Мирося вчасно замінювала спорожнілий кухоль повним.
– Слухай, брате, припиняй киснути… Сьогодні розслабся… Завтра буде новий день… Поїдеш до неї ще раз, перепросиш… Купи їй в подарунок якісь цацки, аби задобрити… Нікуди вона від тебе не дінеться, інтелектуалка йобана… Таких чоловіків, як ти, не кидають, зарубай собі це на носі…
– Її цацками не купиш, Семене… Вона інакша… І найдивніше те, що за стільки років я так її і не розгадав…
