– Слухай, поки ти розгадуватимеш свій ребус, життя пролетить, що й не встигнеш схаменутися… А тут дивись, які екземпляри водяться, і зовсім поруч, варто лишень руку простягнути, – поглинаючи тваринним поглядом Миросині пружні сіднички, нап’яті коротесеньким халатиком, Сьома просовував свою грубу червону долоню їй поміж ноги і вдоволено гиготів.
– Ти дивися, вона вже цілком мокра, якраз така, як нам треба, – і легенько відштовхуючи Миросю від себе до Максової канапи, великодушно приговорював: – йди до дядька, маленька, ми з тобою завжди встигнемо це зробити, а йому потрібна невідкладна допомога… Візьми йому у ротик, так як ти це таткові робиш. Все одно, Максе, нащо тобі та інтелектуалка, я не можу збагнути, хоч убий…
Наступного дня Дмитро Михайлович відлучився до міста, доручивши догляд за мною Любаші. Дядько Степан вправно кочегарив, а мені стало трохи веселіше, хоч я розуміла, що оте полегшення знову зміниться під вечір гарячкою. Від’їзд лікаря був доволі несподіваним, принаймні вчора про це не згадувалось, і мені стало навіть трохи образливо. Пацієнта в непевному стані не покидають, навіть враховуючи, що пацієнт має навики у лікуванні інших. До всього, з пацієнтом налагоджено дружні довірливі стосунки. Отак я жартівливо картала Дмитра Михайловича за несподіваний від’їзд, хоч сама чудово розуміла, що мені просто часом його бракує.
Любаша старанно виконувала лікареве доручення, і попри компреси, розтирання ніг та всеінше, чим супроводжується боротьба з застудою, не стуляла рота. Вона сумувала в «Притулку» за товариством і, будучи говіркою та метушливою, давала волю емоціям, що навіть моя тимчасова безсилість не стала їй на перешкоді.
– Ой, Даринко, яка ж ви молодець, що залишилися нам на допомогу! Я добре знаю, як це важко – потрапити здалеку у чужий край… Я ж і сама не місцева, то я заміж за гуцула вийшла. Ото він і притягнув мене сюди у глухомань… Я – східнячка сама, у нас там, самі знаєте, «степь да степь кругом»… А оце сюди як приїхала, то одразу з незвички аж злякалася – куди око не кинеш, всюди гори, – Любаша смішно змішувала місцеву говірку з незвичними для гірської місцевості східняцькими слівцями… – Але, знаєте, я і рада, що втекла свого часу, бо у нас мужик все нетрібний пішов, більше горілку п’є, аніж працює… А тут народ роботящий, не балуваний… От і мій (хитро примружилась, згадавши про чоловіка) все життя горбатиться – від заробітків до заробітків. А якби дома сидів, мене на таку роботу не пустив би… Я ж тут днюю і ночую, а гуцули знаєте які – жона має вдома сидіти і на мужа молитися… А я за свого і так молюся – хоч тут, хоч дома, бо він у мене дуже добрий, правду вам кажу… Уже тридцять годков разом, а не нарадуємось одне одному… І хату он яку поставив!
Я всміхнулася – надто зворушливо літня жіночка відгукувалась про власного чоловіка. Явстигла помітити, що горяни здебільшого скупі на похвалу. Суворе життя навчило їх бути стриманими та мовчазними. Тому щирість та безпосередність довірливої східнячки викликали симпатію. А та тим часом, не вгамовуючись, заварювала лікувальний чай:
– Я от не знаю, як вас наважився муж відпустити – молоду, ще й до того ж красуню, – у таку глухомань… Тут молодій жінці не місце… Самі бачите – одні пенсіонери за хворими доглядають. Молодняк сюди ні пряником не заманиш, ні батогом не приженеш. Приїжджало, правда, кілька практикантів, але втікали так, що лишень п’ятки їм блисли… Доста було лиш Хелену нашу побачити… Хоч я особисто до неї добре ставлюся, навіть деколи люблю… Вона просто нещасна дуже… В любові обманулася… Попадаються ж комусь на путі виродки, через яких потім бідні жони в псіхушку попадають… Не всім так таланить, як мені… Вам меду покласти чи цукру в чай?
Любаша підносила до ліжка тацю з паруючим відваром, і я, вмощуючись на подушках, голосно сьорбала духмяний окріп.
