– Припини блюзнірство. Про тебе піклуються, а ти звинувачуєш когось у зраді. Ми вдвох вирішили, що вдома видужати буде легше. Дмитро Михайлович пояснив мені, що ти насправді потрібна клініці. Я розумію це, тому ти обов’язково незабаром повернешся. Я вмію дотримувати слова.
Я слухала Макса і не могла повірити почутому:
– Отже, я бачу, ви хутенько знайшли спільну мову поза моєю спиною! – я надто жваво як на хвору підвелася з ліжка і, спершись ліктями на подушку, рішуче зробила офіційну заявку. – Я нікуди не поїду… З наступленням морозів у «Притулку» з’явиться не один хворий (я маю на увазі застуду). Робочих рук знадобиться вдвічі більше, – я повернула голову до Дмитра Михайловича.
– Чи ви гадаєте, що здатні будете всіх вилікувати самими відварами Любаші, котра мене сьогодні, до речі, поставила на ноги? Ви, Дмитре Михайловичу, краще поклопотали б перед ним (кивнула на Макса) про медикаменти та все необхідне для зими, він же у нас (тут я скорчила іроничну гримасу) бізнесмен великий, а ви турбуєтесь про те, аби мене позбавитись… Дотепно, що й казати…
Лікар безпомічно розвів руками, мовляв, самі бачите, попереджав, що важко буде з нею порадити.
– До всього, – не вгавала я, – мені значно краще, я практично здорова і за день-два приступлю до роботи, завдяки чуйним працівникам «Притулку», котрі ні на крок від мене не відходили…
Макс благально дивився на мене. Він до кінця не міг збагнути моїх вчинків, мотивуючи все скоєне незначним психічним розладом. І коли лікар вийшов надвір, аби залишити нас удвох, розпочав розмову зі мною, наче з хворою:
– Даро, вертайся додому, прошу (всесильний, гордий, незворушний Макс щось просив!!!). З мене люди потішатимуться, мовляв, дружина втекла, та так, що знайти неможливо… Даро, якби хтось довідався, що я насправді знаю, де ти є та не можу тебе забрати, підняли б мене на кпини і мій авторитет був би безнадійно втрачений…
Макс ледь не плакав. Нечасто мені доводилось бачити чоловіка таким безпомічним, але почуте зачепило мене за живе.
– Так ось чому ти наполягаєш на моєму поверненні!!! Тобі просто соромно перед гоноровими друзяками, котрі тримають власних дружин біля ноги, немов тренованих слухняних цуциків! Ні, Максе, додому я не повернуся. Принаймні тепер, коли я конче потрібна тут. І ти чудово усвідомлюєш, що я не з тих, кого можна примусити силоміць щось зробити.
– Знаю, Даро, знаю. Ти у мене не така, як усі. Тому прошу, а не примушую.
Макс підвівся, і лишень тепер я мала змогу як слід його роздивитися – вперше після кілька-тижневої розлуки. Він став наче вдвічі менший, з могутнього красеня перетворився у пригніченого розгубленого чоловіка. І я хотіла, аби він негайно пішов, бо ще мить і ладна була зламатися.
– Максе, йди… Я дам тобі знати, як щось потребуватиму…
Він постояв нерішуче, а потім нахилився наді мною і по-батьківськи, як нещодавно лікар, поцілував у чоло. Мені вдруге за останні два дні кортіло розплакатись – навзрид, по-дитячому. І вже в дверях, він обернувся і таки наважився сказати найголовніше:
– Мені дуже, Даро, дуже тебе бракує…
– Ну що, ти був у неї?.. – Броніслав Всеволодович відкинувся в надмірно високому для йогозросту кріслі, зробленому на замовлення, аби приховати куцість. Ніхто не здогадувався, що його ноги висять у повітрі, не знаходячи під столом опори.
– Був… Я спробував добром, лагідно… Та дарма, – засмучений Макс потиснув компаньйонові руку і присів за протилежним кінцем довгого стола для засідань.
– Сподіваюсь ти усвідомлюєш, що її необхідно повернути додому якнайшвидше…
– Я розумію, але…
– Жодних але… Треба випробувати всі можливі шляхи… Хто там керує у їхній богадільні? Налагодь контакти з керівництвом, чи що…
– Керівництво саме налагодило зі мною зв’язок… Головний лікар був у місті і знайшов мене, аби сповістити, що Дара застудилася і їй потрібні медикаменти… Мені здається, він просто хотів виконати свій обов’язок, усвідомлюючи, що я все ще її чоловік…
– І що?
– Нічого… Я відвіз все, що треба, поговорив з нею і поїхав геть…
– Що означає – поїхав геть?!!! Візьми над ними опікунство, закинь їм трохи провізії, ліків, всього необхідного, зміцнюй мости, так би мовити, між майбутнім мером обласного центру і лікувальним закладом, що знаходиться на межі вимирання. Невже ти не розумієш, Максе, що з цього і почнеться твоя передвиборна кампанія?!!
Що може потужніше підняти рейтинг кандидата, як не благодійність і гуманність?!! Ех, мені б твої роки… Тобі ж до рук саме йде, Максе!! Тож використай ситуацію!!!
– Варто зізнатися Дарі, що я балотуватимусь в мери, і вона негайно зробить висновок, що вся моя цікавість та добродійність має корисливу мету.
