– Ви, Даро, на мене не гнівайтесь. Я хотів якнайкраще. Ви невірно мене зрозуміли: не позбавитись вас я хотів (як взагалі можна було таке припустити після всього, що тут трапилось за час вашої присутності!), а подбати про вас!..
Він виправдовувався, наче школяр, спійманий на незнанні уроку, густо червоніючи і нервово сіпаючи ґудзик сорочки. Мені стало смішно від отакої хлоп’ячої розгубленості.
– Годі вже, забудемо, Дмитре Михайловичу… Єдине, про що вас попрошу: наступного разу, коли часом захочете про мене подбати, порадьтесь зі мною. Гаразд?..
Ще кілька днів я не виходила з дому, свято дотримуючись суворої заборони Дмитра Михайловича. Дядько Степан справно кочегарив, слідкуючи за тим, аби попід моїм вікном не зменшувалась купа дрів. Нянечки Одарка та Любаша по черзі навідувались, аби «розвіяти сум», і з гумором переповідали всі притульчанські новини. У селі вони мешкали по сусідству і, знаючи одна одну багато років, приятелювали. Вони, до того ж, кумували між собою, а їхні діти так само покумувалися при народженні онуків. Чоловіки разом їздили на заробітчанські хліби, отож Одарка та Любаша, як оті «не розлий вода» ґаздували вдвох. Цікавим було те, що про своїх притульчанських підлеглих обидві розповідали без огиди, без презирства, а тепло, навіть з материнською, нікому не збагненною ласкою, наче про рідних дітей. Звиклі до витребеньок кожного пацієнта, вони переказували все, що діється в «янгольському» так, ніби вели щоденник дотепних історій та дитячих витівок. Попри те, що насправді оті історії не завжди були веселими та безклопітними. Здавалось, жінки зрослися з «Притулком», утворюючи одне ціле: і з Хелениними нападами несамовитості, і з несподіваними «концертами» Михайлини, і з тужним очікуванням Маргіти, і з витонченими примхами всіх інших мешканців «янгольського»… Багатьох щиро шкодували, а інших мовчки терпіли… Я потай захоплювалась їхньою простою селянською мудрістю…
Заходив також Мітя. Просив книжки, і ті посібники з психології, що я встигла прихопити з дому, перекочували до нього. Ми облюбували собі довгі філософські бесіди, і я дедалі більше впевнювалась в його неабияких педагогічних здібностях.
– Тобі, Мітю, необхідно повернутись до вчительської практики, адже заховатись у «Притулку» від усього світу до кінця життя – це не вихід…
Я намагалася його бодай якось розрадити, проте де є той вихід, сама достеменно не знала. А він намагався впевнити мене у неможливості подальшого вчителювання:
– Хто ж мене візьме назад у школу з такою біографією? Ось ви, Даро, наважились би довірити власну дитину людині, котру було звинувачено у зґвалтуванні та розбещенні неповнолітніх? Гадаю, що ні. Не варто було навіть позбавляти мене вчительського права, аби цьому запобігти. Я сам не наважився б ніколи у світі стати віч-на– віч перед осудом батьків…
Він був правий, і я не знала, чим йому зарадити… Проте щось (я так і не збагнула, що саме) підштовхнуло мене запитати:
– А ти пам’ятаєш бодай, як звалося те дівчисько, через котрого все трапилось?…
Він здивовано витріщив на мене очі:
– Даро, благаю… Це мабуть єдина річ, яку я пам’ятатиму до кінця свого життя… Тонічка… Моя Тонічка Грицак… Біда в тому, що я й досі її люблю… Мітя замовк, ніби боявся, що все накопичене роками вирветься зараз назовні, і стане соромно за чоловічі сльози… Я могла передбачити, що моє запитання спричинить біль, проте мені необхідно було про це запитати…
Нарешті моєму ув’язненню настав кінець. Ранки були морозні, та вдень пригрівало сонечко, і всі тішились, що не ллє безпроглядно дощ, як зазвичай тут бувало о цій порі. Найперше, про що я вирішила подбати, це про своє зимове взуття, адже черевички, привезені Максом у перший приїзд, могли витримати хіба міську хлюпавку, та не гірські морози. Я знала, що Дмитро Михайлович привіз із міста цілий оберемок добротних вовняних стельок на підклейку і, вбувшись у гумові чоботи та прихопивши свої «модельні» черевики, рушила до Василя – нашого мовчазного чоботаря.
Був час сніданку, і особливої уваги на мене ніхто не звертав – з палат доносились пахощі каші, здобреної шкварками, і лунке шкрябання ложок по бляшаних мисках. Баба Галька з Анцьою збирали порожні і складали на кількаярусний візок, залишений в коридорі. Янко ошивався поруч, слідкуючи за порядком. Побачивши мене, він широко всміхнувся – після наших нічних походеньок лісом хлопець пройнявся до мене ледь не дитячою прив’язаністю:
– Дай вам, Боже, здоров’ячка! – незважаючи на кремезність та незграбні рухи, він був настільки безпосереднім і щирим, що мені часом хотілося бути з ним запанібрата. – Бачу, народні герої вер– таються у ряди простих сільських трудівників?
Янко армійську службу відбував у десанті, а, повернувшись з війська, зрозумів, що його міць придатна в селі хіба в надзвичайних випадках: коли корова сказиться і нікому приборкати, чи фура десь перевернеться. Фуру він виносив на раменах, наче іграшкову, а корови казилися рідко, тож окрім «Притулку» застосувати себе Янкові було ніде.
