– Вона не зробить висновок… Вона знатиме це напевне… Тому твоє завдання полягає в тому, аби Дара ні про що не здогадалася… Ти просто хочеш допомогти людям, котрі конче потребують тієї допомоги… От і все… Насправді це дуже просто, Максе… Єдине, чого тобі треба навчитися – це прораховувати на крок вперед кожен вчинок… Ти вже не юнак, котрий хвацько заробив гроші і відчув себе володарем світу… Ти людина, котру готують в політики… Затям собі це… І ще… Надсилати туди журналістів, аби засвідчили акт благочинності на шпальтах газет, буде наразі ризиковано – відразу викриється рекламний трюк, та й для самих працівників ЗМІ відвідини дурки будуть доволі ризикованими… А от зробити кілька якісних фото на фоні розвантаженої «гуманітарки» поруч з дружиною, людьми в білих халатах і «аборигенами» з глибинки не завадило б… Подумай над тим, як це зробити безболісно й не викликати підозру… Ці фотографії незабаром стануть твоєю візитівкою, прикрасивши всі рекламні бігборди міста… Отже, усвідомлюй відповідальність… І зроби все, аби Дара повернулась додому… З Богом…
Наступного дня за вікном розгорнувся дивовижний краєвид: Соковиця стояла цілком білою, мов наречена перед вівтарем. Спочатку я вирішила, що випав сніг, і здивувалася: в кінці жовтня у місті зазвичай панує відразлива сльотава мряка – наслідок пронизливих затяжних дощів. У такі дні до мене приходила цілковита апатія до всього, і я могла тижнями не виходити з дому. А тут без всілякого послідовного переходу одного стану природи в інший ставалися дива! Я вивільнила ноги з-під ковдри і, знайшовши під ліжком улюблені вовняні шкарпетки, за які повсякчас дякувала подумки Оксані, спробувала встати. Хода була непевною: кілька днів цілковитої фізичної слабкості далися взнаки. Приліпившись носом до холодної шибки, надихала вологий прозорий острівець і завмерла: снігу насправді не було, проте кожна всохла травинка, кожна гілочка на дереві, затягнулися прозоро-білим мереживом, наче вчорашня чорна вдова вирішила враз перевтілитись у наречену. Вплівши у сіре гілляччя срібло ранкового інію, гора наче промовляла до світу: подивіться-но, якою я вмію бути прекрасною та світлою, а ви мене боїтеся! Я не в змозі була відірвати очей, і важко було повірити, що зовсім недавно та гора вселяла у мене страх.
Тим часом у двері хтось постукав. Клопітлива баба Галька стояла зі збанком молока на порозі і на її вицвілих бровах так само застигли перлинки інію. Вона нагадувала чарівну бабусю з казки, котра щойно вийшла з лісу, аби погрітися біля чужої грубки.
– Заходьте, Галино Василівно, – я привітно всміхалася до неї, ніби й справді чекала казкового дива.
– Тобі ще не можна вставати, дитино. Мусиш вилежати… Лігай у постіль, я тя погодую.
Баба Галька увійшла до кімнати, і від тепла іній на повіках розтанув. Зрозумівши, що дива скінчилися, я шубовснула назад у ліжко.
– Шось твої хижі цілком вистили… Дораз зашлю Пішту, аби йшов натопити, – баба розмотувала з цупкої домотканої ряднинки теплий хліб і, наливши у горня молока, підносила мені до ліжка. Я насолоджувалась підгляданням за нею, особливо, коли розламавши навпіл паляничку, вона збирала вузлуватою зморщеною долонькою крихти зі столу і відправляла їх до рота.
– Вижу, всміхаєшся, значить, всьо буде дубрі. Діло йде на поправку. Я то ще вчора знала. Любаша повіла, же старовинним відваром тя одпоювала. А тим відваром вна вже не єдного на ноги звела, – голос баби Гальки був шурхим, як її руки, і трошки рипучим. Я чомусь подумала, що, крокуючи по замерзлому снігу, я б не розрізнила звуків: голос і льодяна скоринка рипіли б однаково.
– Виділась, дитино, якоє чудо вонка? Лем за то вже ся варто було туйки обстати, аби сяку красу увідіти. Виділа м, твуй вчера приїздив… Думала м, же дому тя забере, ані м не вірувала, же ся обстанеш… Та шось му повіла[40], же тя верг[41] у спокої?
Інтуїтивно я вже розуміла більшість вживаних тут слів, до того ж давно збагнула, що горяни навіть не припускають можливості нерозуміння місцевої говірки. Мені чомусь пригадалися оті міські розімлілі «гламурні» салонні панночки з провінційно-російським акцентом і штучними вкрапленнями «вишуканої» української. Цікаво, що б вони заспівали, почувши промову баби Гальки? І я зібрала до купи всі надбані за останній час знання, аби відповісти:
– Повіла му, же мені туй дубрі з вами…
Баба Галька вклякла. Такого від мене вона не очікувала.
– йой, дівко! Вижу, же ти докусь[42] своя стала. Нараз ім казала, же з тебе буде хосен[43]! – і розчулена почутим баба Галька поспішала до дядька Степана, аби йшов «натопити хижі»…
Пізніше навідувався Дмитро Михайлович і так, наче вчора нічого не трапилося, контролював температуру, давав якісь ліки, розповідав про новини… Проте в очі зазирнути не наважувався, бо добре розумів, що я втаїла образу. І лишень увечері, коли, закінчивши медогляд підлеглих, він знову зазирнув довідатись про стан мого здоров’я, зважився на розмову:
