«Ну зовсім пацан, не зважаючи на сиві острівки у волоссі», – подумала я, віддаляючись, і услід йому гукнула, нагадавши:
– Сьогодні увечері зустріч в їдальні, не забудьте…
Увечері, як у старі добрі часи, пацієнти зібрались за довгим застеленим старою цератою столом. Мене радо кожен вітав, а дехто навіть розпитував про стан здоров’я. Це була перша зустріч після нічних пригод із Хеленою, і мені здалось, нам буде про що поговорити.
– Сьогодні нашою темою оберемо вартісність людського життя…
Я дала певний час для того, аби присутні осмислили серйозність розмови і, впевнившись у тому, що всі уважно слухають, продовжила:
– Часом ми не усвідомлюємо його реальної цінності… Стаються навіть хвилини, коли ми, втрачаючи віру, припускаємо думку про самогубство… Людина, зважуючись на такий крок, оцінює його як прояв мужності та сили, адже й справді, не кожен здатен із власної волі переступити межу… І зовсім не замислюється над тим, що істинна мужність і сила духу полягає у тому, аби знайти волю зостатися до кінця, що б не трапилося і які б випробування не влаштовувало нам життя… Мудрість є у тому, аби вижити, а не у тому, щоб зламатися. Навіть тоді, коли здається, що йти далі нікуди… І наше з вами покликання полягає в тому, аби простягнути руку допомоги кожному, хто її найбільше потребує. Сильніший не той, хто виживає, а той, хто допоможе вижити слабшому…
– Ви зуміли врятувати чужу людину, а я не зміг врятувати рідних, – голос з протилежного кінця стола пролунав так приглушено і непевно, що відразу ніхто не збагнув, кому він належить. І тільки зрозумівши, що заговорив «німий» Василь – хрипло з незвички і майже пошепки, всі від подиву скам’яніли. Ніхто окрім мене за весь час перебування в «Притулку» не чув від нього жодного слова. Дехто й справді вірив у те, що лихо позбавило його мови назавжди.
Василь упіймав здивовані погляди, проте не спинився, а прокашлявся і продовжив:
– … Я кажу, що вам довелось врятувати людину, котра насправді може й не бажала житиі ніколи не оцінить вашого вчинку, – вже голосніше і впевненіше вів чоботар. Звуки, які він видобував десь із глибинних легеневих нетрів, були гортанними і рипучими, немов лунали зі старої платівки, що її знайшли випадково на горищі і вирішили послухати, завівши бабусин грамофон.
Він ще прокашлявся, прислухаючись до власного голосу, тембр якого сам давно забув, і гортанні перетинки наливались поволі повноцінним звуком. Здавалось, йому самому незвично себе чути після тривалого часу мовчання.
– … А мені не вдалося врятувати найближчих у світі людей, котрі понад усе любили життя, дарували любов і відчували любов до себе… То чому той, хто не хоче жити, все-таки отримує таку можливість, а той, кому життя наймиліше, не здатен боронитися наглій смерті?..
Василь говорив настільки виважено і розумно, що було зрозуміло: весь цей час він переживав глибоку внутрішню боротьбу, намагаючись осягнути розумом незбагненність Божого вироку і змиритися. Проте це йому так і не вдалося, і неприглушений роками біль замість того, аби стертися в пам’яті, клекочучим, майже втраченим голосом рвався назовні:
– Ви ніколи не збагнете стану, коли людина, не підготовлена до страшного випробовування, втрачає все. Втрачає не тільке минуле (адже природою логічно передбачено, що діти переживаютьбатьків), а губить сьогоднішній день і майбутній теж, зміст якого вбачав у власних дітях… І от коли це стається, а ти стоїш з опущеними руками і дивишся на згарище, що ще донедавна називалось твоїм гніздом, ти раптово усвідомлюєш, що далі нічого не хочеш. І опускаючи у землю гріб, у якому все, що залишилось від твого світу, – то жменька попелу, а ти пересипаєш ту жменьку з долоні в долоню, не наважуючись прикрити труну, бо все собі уявляєш: це оченята мого старшого, Василька, а це рученята молодшого, Миколи… А отой сивіший попіл – то волосся моєї Калини, котре збіліло від жаху, коли волала про поміч… Як ви гадаєте, чи варто після такого жити?.. А ви кажете, що мужність полягає у вмінні залишитися отут, серед чужих… Це не мужність, це мука…
Може, тій нещасній Хелені, котру ви врятували, теж не хотілося жити, а ви зі своєю доброчинністю стали на заваді її довгоочікуваному спокою… Адже сам Боженько послав їй щастя померти долею випадку, а не смертю самогубці… Між добром і злом хитка межа… І перш аніж проявити «благодійство», необхідно замислитись, чи потрібне воно тій людині, на котру спрямоване…
– А я вважаю, що Дара вчинила правильно, – втрутився Мітя. – Зваживши на стан психологічного афекту людини, котрій вона зберегла життя, Дара виконала перш за все свій професійний обов’язок. Що казати… Не кожна людина, опинившись у схожій ситуації, вчинила б так само…
До того ж, усвідомлюючи специфіку Хелениного захворювання, Дара ризикувала власним життям. Всі ми чудово розуміємо, чим могло скінчитися… Вважаю, такий вчинок вартий пошани, а не осуду…
