Василь мовчав… Він виговорився і, здавалось, виснажився від напруги виказувати власні думки вголос. Він нагадував висхлу криницю, що, вичерпавши останні ресурси, сама потерпає від спраги. Але його несподівана промова зворушила кожного з присутніх і особливо Дмитра Михайловича. Вийшовши по закінченню бесіди з їдальні і супроводжуючи мене додому, він був помітно схвильований, ба, навіть розгублений:
– Я не можу в це повірити, Даро… Я не розумію, як вам вдалося… Я очікував, що він колись заговорить, але щоб отак несподівано і виважено, сміливо, помірковано… ймовірно, йому був необхідний поштовх, випадок, екстремальний вчинок, що провокує до емоційного виплеску… В даному випадку провокатором стали ви, Даро…
– Це відбулося попри мою волю. Наукою давно доведено ймовірність подібних випадків: «Анестетична депресія… Хвороблива психічна нечутливість, ствердження хворого про втрату спроможності адекватно сприймати світ… Долається виключно підвищеним емоційним станом, спричиненим несподіваною подією». Принаймні у Василевій амбулаторній карті без докору совісті ми можемо відзначити значне покращення загального емоційного стану, тим самим констатуючи прогрес у лікуванні.
Ми дійшли до будиночку, і, прощаючись, я наче похапцем (попри те, що думка не давала спокою мені вже протягом двох днів) запитала:
– Дмитре Михайловичу, з якого села родом наш Мітя? У нього є бодай якась рідня?..
– Щодо рідні – не знаю… До нього ніхто ніколи не навідувався… А село знаходиться в сусідньому районі, не так вже й далеко. Навіщо це вам?
– Треба… Завтра вранці я зайду до вас у кабінет, аби ще раз зазирнути у його лікарняну справу. – Бачу, ви щось замислили, невгамовна наша… Проте я не стала пояснювати, що саме задумала. Ранок мудріший від вечора…
Вранці наступного дня у «Притулок» завітали гості. Невеличкий вантажний мікроавтобус був ущент переповнений коробками зі всіляким добром. його водій разом із Мітьою та дядьком Степаном жваво розвантажували мішки з крупою, цукром, макаронами, а також коробки зі згущеним молоком, олією та всякою всячиною. До даху причепа мотузкою була прив’язана купа новісіньких матраців, а з відчинених дверцят автобуса визирала купа охайно складених ковдр та подушок. Під водійською кабіною притулилися дві коробки, туго оперезані скотчем, в яких, судячи з надписів, були медикаменти. Для Дмитра Михайловича вантаж не був несподіванкою: він збуджено давав настанови, керуючи процесом перенесення привезеного добра. Побачивши мене здалеку, піднесеною, майже хлоп’ячою ходою йшов назустріч і, що зовсім збило з пантелику, підхопив мене на руки, кружляючи посеред лікарняного подвір’я, наче закоханий школяр.
– Всьому цьому маємо завдячити вам, Даро…
– Чому мені?! – я вдавано пручалася, не розуміючи, про що йдеться…
– Як ви гадаєте, звідки вантаж? – схаменувшись, він опустив мене на землю.
– Про нас нарешті згадали там (тицьнула пальцем в небо)? Чудово! Але до чого тут я?
– Даро, це ж ваш чоловік поклопотав! Невже ви не розумієте?! Протягом минулого візиту він настирливо випитував, ким спонсорується заклад, які кошти виділяються на його утримання і таке інше. І ось… Результат.
Баба Галька завзято керувала складуванням харчів на кухні: дещо зносилося до «шпайсу», а найнеобхідніше залишалося «під рукою» у підсобному приміщенні. Я помітила у вікні зіщулену постать Анці, котра нерухомо спостерігала за всім, що коїться на подвір’ї. І бурхливий прояв радощів Дмитра Михайловича чомусь викликав занепокоєння. Я навіть уявила собі, як судомний корч злості спотворює її асиметричне обличчя.
– Облиште, – зупинила я емоційний вибух лікаря. – Раз така справа, то давайте домовимось – послуга за послугу. У мене є до вас прохання.
– Зрозумів. Діловий підхід. Все, чого забажаєте, – урочисто пообіцяв Дмитро Михайлович, і ми рушили у адміністративний корпус, аби поговорити про Мітю.
– Дмитре Михайловичу, ви усвідомлюєте, що Міті не місце у «Притулку»? – почала я здалеку, категоричністю інтонації даючи знати про серйозність намірів. – Він загубить себе тут як особистість завдяки безглуздому випадку, котрий міг трапитись з кожним.
– І що ви пропонуєте? – лікар вмить забув про вантажівку, зосередившись на розмові. – Я вже думав над цим неодноразово, проте… Мітя ніколи не наважиться повернутися додому, навіть якби сталося диво і його непричетність до всього, що трапилось, було б цілковито встановлено.
– А йому й не потрібно повертатись у село. Рівень його знань та вроджена інтелігентність варті того, аби він викладав у місті… Я особисто подбаю про вчительське місце для нього… Головне, аби йому повернули законне право вчителювати, а для цього…
