– Ви знаєте… Дмитро Іванович насправді був порядною людиною… І я дотепер не вірю у звинувачення… Ми пропрацювали в одному колективі багато років, і я його знала, як ніхто… Інша справа, що останнім часом пив… Але самі розумієте, що таке самотній неодружений чоловік у глухій провінції, де на його рівні навіть поговорити ні з ким… Тут таким, як він, не місце… У доброму сенсі, звичайно… А ота дівуля, за котрою Мітя гинув і завдяки якій розпочалася вся катавасія… Що з того, що молода… Місцева Лоліта знайшлася мені… Вона ж його мізинця не варта була… І вчилася погано, і зі старшокласниками тігалася ледь не змалку… Та знаєте, любов зла… Він наче голову тоді втратив – вся школа про це знала… Виставив себе на посміховисько та й годі… І самі бачите, чим усе скінчилося… А пристойну заміну йому ми дотепер не знайшли – у нас математик паралельно і хімію, і фізику викладає, за сумісництвом… Не так просто з університетської лавиці когось у глибинку заманити, – Катерина йосипівна, вернувши на рябого носа окуляри, зітхнула. – У нас завжди з кадрами було сутужно, що казати… Таких, як Мітя, днем із вогнем шукати треба… А виглядає так, що поглумилися над людиною, збулися, як непотребу, та й забули…
– Катерино йосипівно, а де тепер та дівчина, через яку все трапилось? Вона зосталася у селі, чи виїхала кудись?
– Та де там зосталася… Що їй тут було робити… Тим більше, що історія прогриміла на весь район… В селі не так, як у місті. Тут кожен знав, що вона вже не дівка, і хто б її заміж взяв після всього… Ота дівуля ледь школу закінчила, одразу з села дременула, а куди – не знаю… Тоня її звали… Антоніна Грицак… Це я добре пам’ятаю.
Її батьки нам чимало клопоту завдали, змушуючи весь учительський колектив підписати заяву про усунення Міті з викладацької роботи. І щоб ви вже знали все до кінця – одна я не підписала той клятий папір, бо вже тоді була впевнена на всі сто, що то цілковита афера. Їх районний слідчий підбурив, бо справу треба було закрити, а з потерпілої, що з гусака води. Налякана була, та, як бач, дружка свого прикривала. А я відразу сказала: «Мені втрачати нічого, і тепер, коли залишилось кілька років до пенсії, вступати у компроміс із власною совістю я не бажаю…»
Скельця окулярів завучки суворо виблискували принциповістю, і я подумала, що допоки у сільських школах існуватимуть такі борці за справедливість, говорити про крах провінційної освітянської системи зарано.
– Катерино йосипівно, а ми можемо якось з’ясувати, де знаходиться зараз Тоня? Повірте, це нам конче потрібно, а ще більше – Дмитру Івановичу. Ми просто змушені сприяти його реабілітації, і якщо все вдасться, то на пенсію ви підете не лише з незаплямованою совістю, а й відчуттям внутрішньої гордості за те, що врятували гідність людини, котра цього по-справжньому варта.
Катерина йосипівна на мить замислилась, наче зважуючи відповідальність всього, що коїться, а потім рішуче підвелася з-за столу і накинула на себе пальто.
– Ходімо. Я знаю, де мешкають її батьки…
Двигун ми заглушили за поворотом, що вів до Тоніної садиби. Я встигла запитати у рішуче налаштованої жіночки, котра неочікувано жваво взялася нам допомагати:
– Чим же ви поясните отаку несподівану цікавість до колишньої учениці?..
Вона не дала договорити, впевнено відрубавши: – Облиште… Я знаю, що роблю. Незабаром Катерина йосипівна вигулькнула з-за рогу, переможно трясучи папірцем із записаною міською адресою Антоніни Грицак.
– Як вам це вдалося? – розпитувала я дорогою до школи, а сама ледь стримувалась, аби її не розцілувати.
– Я завжди казала, що кмітливість часом стає у пригоді більше, ніж природний розум… Навесні щороку ми влаштовуємо вечір зустрічі з випускниками. То чому б не попередити про це колишніх вихованців заздалегідь? Все виглядало доволі правдоподібно, принаймні ні у кого не викликало подиву.
– Ви – просто молодчина, – прощаючись, я міцно тиснула літній вчительці руку. А вона довго махала нам услід, аж допоки «УАЗ» не заховався за вигином вулиці.
– Ну що ви на це скажете, Дмитре Михайловичу? Багата ще наша глибинка цінними кадрами?
Та лікар прагматично, як умів тільки він, відповів:
– Це лишень початок. Невідомо, що заспіває нам ота дівуля. Найскладніше попереду.
До міста Дмитро Михайлович планував їхати наступного тижня з метою продовжити розслідування.
