Броньовані авто зі службовими номерними знаками вишикувались в ряд, схожі на зграю акул, що перед атакою стратегічно розташувалася на геометрично правильній відстані одна від одної. Чорні, натерті до блиску, непідступні вони наче кидали виклик простому заклопотаному люду, що тягнувся до церкви з незмінною молитвою за здоров’я, спокій, мізерний статок, за справедливу владу… Покарлючена, як і її ціпок, бабуся зацікавлено спинилась, роздивляючись небачене металеве диво. Та обурений клаксон однієї з «акул» прогнав її, мовляв, чого рота роззявила, проходь собі далі. І вона, з несподіванки відсахнувшись, перелякано перехрестилась тричі і почимчикувала до храму за милістю Божою.
Максові стало трохи ніяково за того бездушного водія, що й сам скидався на металевий механізм. Доведеться підшукати кращого, породистішого, бо той, що замінив Гошу, надто вже плюгавий і незграбний… Окрім всього, треба замовити йому службову форму, аби все відповідало етикету… Он який у Миколи Антоновича керманич – підтягнутий, вимуштруваний, у бездоганно припасованому костюмі з блискучими нікельованими ґудзиками.
Броніслав Всеволодович привітався з Максом, ледь помітно кивнувши головою і всім своїм виглядом вдаючи, що зосереджено слухає промову священика. Та насправді його думки снували далеко. У очах застигла німа скорбота. Манюню забрали до лікарні, і те, що сповістив йому завідуючий клінікою, було невтішним.
Несподіване нервове напруження призвело до глибокого психологічного стресу, і щонаймен– ше кілька місяців залишати Естер без нагляду професійних лікарів неприпустимо. Завідуючий клінікою вважався місцевим світилом, і Броніслав Всеволодович йому довіряв. Єдине, чого той так і не зміг з’ясувати – що спонукало до зриву, адже попередніми настановами суворо заборонялося провокувати найнезначніші негативні емоції.
Макс був єдиним, хто знав причину. Тому стояв мовчки, низько опустив голову і молив Бога про видужання бідолашної Естер… Десь за спиною він інтуїтивно відчував на собі погляд Миколи Антоновича, неначе той прицінювався, чи здужає засмучений Броніславовий протект нести на собі відповідальність міського голови. Надто видається він нерішучим та розгубленим… Чи в нього особисто щось негаразд, чи він просто не годиться на керівну посаду…
По закінченню служби Божої Броніслав Всеволодович вийшов із храму у глибокій заду– мі. Макс не наважувався його чіпати, а мовчки крокував поруч, очікуючи, що той заговорить першим. З того часу, як Естер забрали до лікарні, вони не бачились, і Макс чекав запитань. Та замість того, аби ворушити неприємні події, Броніслав Всеволодович доброзичливо обернувся до компаньйона і несподівано сказав:
– Ти знаєш, Максе, що мені спало на думку, стоячи отам? – опецькуватий чоловічок здавався ще меншим поруч із величністю собору та могутніх колон, що підпирали піднебесся храму. Проте наразі він забув про всі фізичні вади – його помисли чи не вперше у житті керувалися станом душі, а не цинізмом та практичністю. – Я собі подумав, Максе: а чому б нам тимчасово не відмовитись від отих новітніх технологій, а вкласти гроші у якийсь благодійний проект… Побудувати дитячий будинок, приміром, чи лікарню… Не завжди ж нам дбати лишень про накопичення капіталу… Можливо, благодійними вчинками ми зуміємо привернути Божу благодать до Естер…
Макс вирячив від подиву очі. За всі роки партнерства він вперше почув від компаньйона пропозицію, спричинену не жагою збагачення, а гуманністю, яку той відверто висміював. Щоразу з його уст злітали слова на кшталт: «Благодійництво – це справа бідних та слабких… А нам не личить гратися з Богом в милосердя…»
Макс не впізнавав у заглибленому в роздуми про вічне чоловікові досвідченого гравця бізнесу, шанованого за незворушність та принциповість. Броніслав Всеволодович помітив його розгубленість…
– Та ж ти не лякайся, Максе, – компаньйон розсміявся, миттєво перетворившись на того, кого Макс знав протягом довгих років… – Чому ти зблід? Частково інвестиції ми вкладемо у виробництво, і, без сумніву, це принесе нам прибуток… А от благодійний проект допоможе завоювати прихильність цілого міста… І тоді вважай, що посада міського голови у нас в руках. А затрачені на благодійність гроші – це крапля в морі у порівнянні з тими благами, котрі ми здобудемо, коронуючись на міських царів…
– Ху-у-х, – видихнув полегшено Макс, почувши нарешті аргументоване логічне пояснення новоспеченої ідеї. Бо ж стало якось лячно від припущення, що зламаний недугом доньки досвідчений фінансист втратив здоровий глузд.
