– Безперечно, благодійний проект відбуватиметься під твоєю егідою, – продовжував Броніслав Всеволодович, у котрого завжди від ідеї до втілення її у життя був один крок… Про таких кажуть: «Людина справи». – Ми подбаємо про належну рекламу проекту, і це значно зміцнить твої позиції… Необхідно лишень вирішити, яке саме призначення буде у проекту, – на якусь мить магнат замислився, проте ненадовго, бо його світла плюгава голова працювала швидше за електронно-обчислювальну техніку. – Постривай… Ти, здається, казав, що ота клініка для людей з психічними розладами, куди дременула твоя благовірна, на межі розпаду?
– Казав, – потиснув плечима Макс, – проте відбудовувати її нема жодного сенсу… Вона знаходиться на колишній землі якогось там австрійського графа, праправнук котрого заявив нещодавно про свої права на спадщину… Головний лікар бідкався, що невдовзі заклад просто ліквідують, а натомість відбуватиметься реставрація старих графських маєтків… Отже, так чи інакше Дарі доведеться повернутися додому…
– А нам і не треба старого нетрібного мотлоху. Ми побудуємо нову клініку, сучасну й технічно обладнану. І тоді не буде потреби розформовувати стару, а просто перевести пацієнтів у нові корпуси. Максе, ти усвідомлюєш, що ця клініка – гарант твоєї перемоги у виборах? Головне – розпочати до весни будівництво і щодня на шпальтах газет давати звіт про швидкі темпи втілення проекту у життя, – очі Броніслава Всеволодовича заблищали отим особливим холеричним вогнем, притаманним людям, котрі без останку віддаються справі, в успішність якої вірять безмежно і свято.
«Правду казав Микола Антонович – це справжній комбінатор… Попри те, що бувають ситуації, коли він більше нагадує хижого койота», – подумав Макс.
А Броніслав Всеволодович уявляв собі, як білосніжні корпуси модерної клініки для пацієнтів з психічними вадами виростатимуть у екологічно чистій зоні, серед затишної зелені Карпатських гір, а потім несподівано у ті образи чомусь впліталася його Естер, що наразі знаходилась у міській захаращеній клініці у промисловій частині міста, серед транспортного смогу, неподалік від міського сміттєзвалища. Окрилений грандіозними планами, сідаючи у автівку, про всяк випадок перепитав Макса:
– Кажеш, ота райська місцина кілометрів за двісті звідси?.. Гаразд… Наприкінці тижня готуйся до пізнавальної подорожі з метою вивчення глибинки…
Минали дні… Снігопад не вщухав, і чоловіки щодня завзято шкрябали лопатами кам’яні сходи, посипаючи їх сіллю. Дядько Степан, заручившись допомогою Янка, переносив довжелезну хитку драбину і, припираючи її до муру, вичищав ринви, що загрозливо прогиналися під вагою снігу. Не міг дістати лишень на адміністративному корпусі, що випинався понад іншими будівлями гострим дахом. За ним невідступно слідували Рижка та Лижка, котрих після недавнього нічного переполоху перестали прив’язувати навіть удень. Тішачись несподіваною свободою, пси бешкетували, качалися в снігу, що ліпився до шерсті, і нагадували маленьких ведмедиків-пустунів.
З’ясувати, хто вчинив підпал, так і не вдалося, і повільно події тієї ночі стиралися з пам’яті. Я стала обережнішою, лікар так само придивлявся до пацієнтів якось по-новому, насторожено. Ніхто не знав, чи зловмисник змирився з моєю присутністю, чи вичікує слушної хвилини, аби знову заподіяти лихо…
Одужавши після хвороби, повернулась до роботи Анця. Про все, що трапилось у її відсутність, вона вже знала від баби Гальки – звістка про підпал рознеслася селом, мов попіл за вітром. Сусіди у селі подейкували, що після тієї зловісної звістки Анця пролежала цілісінький день обличчям до стіни, відмовляючись їсти і пити. Та баба Галька спростовувала чутки, посилаючись на спричинену хворобою неміч й без того кволої племінниці.
Натомість злягла стара Маргіта, і я щодня ходила її провідувати. Нянечкам важко було за нею доглядати, бо щоразу, заходячи у палату з гірчичниками чи лавором теплої води, аби пропарити жилаві покарлючені подагрою ноги, вони спостерігали одну й ту ж картину: закутана у лахи, мов капустина, стара жіночка, вірила, що от-от приїде за нею чоловік і врятує від напасті. Одне її око затекло і через багаторічне більмо було схоже на скляне. Проте друге, вдвічі чутливіше, з хворобливою прискіпливістю спостерігало за всім, що коїться навколо.
– Ану лем, бабо, здіймайте з себе вшиткой цуря, бо як будеме вас лічити? – Одарка посту– пово, крок за кроком, допомагала Маргіті роздягатися. Глузуючий з усього Янчо, невідступно супроводжуючи медперсонал до кожної з палат «янгольського», відвертався при цьому до стіни.
– А шо, кидь він приїде, а я туйки гола – в чім мати народила… Нє, паніко, заждіть, не шатуйте[45]… Я маву бути готова до від’їзду… – Маргіта кволо пручалася і неохоче дозволяла зняти з себе мотлох.
Одарка, незважаючи на опір, примудрялася прикласти гірчичники до грудей:
– йой, бабо, бабо, він, кидь приїде, то захоче вас відіти здоровою, бо пак повість, же недобрі сьме сокотили…
