Важко було у це повірити. Майже неможливо. Пригадуючи, в якому стані Дмитро Михайлович спроваджував кульгаву Анцю додому, не вірилося, що каліка спроможна на вчинок, що потребує неабиякого фізичного навантаження. Невже вона серед ночі наважилась тихцем вибратись із села і, зробивши свою чорну справу, непоміченою вернутись назад? Або ж взагалі нікуди не йти, а причаїтися неподалік у хащі і чекати ночі, ризикуючи задубіти, бо ж під вечір морозець припікав не на жарт? Останнє припущення я виключила з переліку можливих, адже повернувшись з роботи додому, баба Галька відразу помітилаб відсутність племінниці і здійняла переполох. Отже, залишається перше… Але при умові, що це справді зробила вона… Я чомусь вірила Хелені. Щоправда, я не могла уявити, як вона про це дізналася… Може, здатна, мов кішка, бачити у нічній темряві?.. Втім, і пітьми безпросвітної в ту ніч не було: падав сніг і білизна освітлювала все навколо, наче ввімкнені ліхтарі… Стежила з вікна за всім, що діється в той час, коли увесь «Притулок» занурився у сон?.. Чи, може, отака непохитна впевненість – наслідок її хворобливої уяви?.. І невже можливо сприймати кілька кривулястих нашкрябаних на віконній щибці літер як прямий доказ злочину, враховуючи, що головний і єдиний свідок – божевільна?
Я чудово усвідомлювала, що цього замало, аби звинуватити людину… Навіть якщо та людина викликає відразу. Проте незрозуміло чому, попри логіку речей і здоровий глузд, я довіряла Хелені. Всоте пригадуючи отой щем, з котрим вона зазивала мене до вікна, аби сповістити важливу, відому їй одній, таємницю, я вирішила нічого нікому не розповідати, допоки не матиму незаперечних доказів, проте спокою в моєму серці вже не було…
Через кілька днів снігопад ущух, і Дмитро Михайлович збирався до міста у справі Міті. Все, що він мав, це адресу його колишньої учениці, але впевненості в тому, що вона піде нам назустріч, не було. Ми це добре розуміли. Все залежало від її бажання допомогти, розворушивши минуле. Нам було невідомо: як вона живе, з ким, чи той хтось схвально сприйме бажання допомогти доволі делікатному розслідуванню. Тому я по-діловому, без зайвих емоцій, проте нишком молячись за успішний перебіг справи, провела лікаря в дорогу і вернулась до буденних притульчанських клопотів.
Маргіті ставало дедалі гірше, і Любаша, що заступила зранку на чергування, підмінивши виснажену Одарку, майже не відходила від хворої. Маргіту лихоманило… Жарознижуюче не допомагало, і Любашині «шаманські» відвари теж. Маргіта не відводила погляду від дверей:
– Єйжуш, Маріє, діво пресвята… Був ісь до мене такий чіношний[48], Шоніку… Та чом ісь за мнов не прийшов, кидь я тя весь жівот[49] чекала? – Маргіта беззв’язно бурмотіла, вкотре докоряючи коханому за те, що піввіку тому кинув її напризволяще. – Теперька мусиш шатовати[50], аби Єйжушко[51] не забрав ня скорше, як ти приїдеш…
Вона вже була неспроможною натягати на себе, як раніше, лахи, але бажання бути напоготові ще жевріло у ослабленій свідомості:
– Де моє цуря[52]? Я ся вас звідаву[53] – де моє цуря?
Не впізнаючи нікого, вона чіплялася до Михайлини, котра, розгубившись від несподіваної близькості смерті, принишкло причаїлася на ліжку поруч:
– Цуря треба, айбо шо я знаву, де го понесли?.. Як тото без цуря у Божой сято? Неваловшно тото – Пасха прийшла, а вам здіти[54] на себе нішто… Недубрі тото, не по Божому, – Михайлина співчувала так щиро, що й справді здавалось, наче основне лихо наразі полягає у відсутності одягу, а не у її критичному стані…
Любаша нервувала. Не допомагали перевірені роками, передані у спадщину бабусею– знахаркою методи. Ніщо не виводить людину зі звичного стану рівноваги більше, ніж усвідомлення безпорадності:
– Вона ж і вмерти спокійно не зможе з тією манією, що чоловік має за нею приїхати, – східнячка співчувала Маргіті, проте нічим зарадити не могла. – Хай би вже відпустив її, чи що? Де таке чувано, щоб жінка отак цілісьнький вік мучилась?.. Ні тобі радості, ні позитивних емоцій – одно ожиданіє…
Треба її якось підняти, аби постіль перестелити – під нею простиня зовсім мокра… йду-но я загукаю Янка. А вам би спочити не завадило – зовсім на вас лиця нема. Ви йдіть, ми з Янчом самі впораємось…
І Любаша, закутавшись у пальто та пухову хустку, йшла гукати Янка, що тинявся подвір’ям. Я й справді почувалася виснаженою і, прислухавшись до Любашиної поради, почимчикувала до свого помешкання. Голова тріщала від думок: з одного боку, не давали спокою сумніви щодо позитивних результатів наших з Дмитром Михайловичем пошуків загадкової Антоніни Грицак, з іншого – не виходила з голови хвора Маргіта… Невже вона так і піде зі світу, не дізнавшись правди і не отримавши відпущення? Адже кожна людина прагне відійти у інший світ у гармонії з тим, кого наразі покидає, а також сама з собою… Не годиться її відпускати отакою, у стані тривоги та розпачу… Мій погляд мимоволі ковзнув по кіпці білосніжних листівок, придбаних у сільському «бовті». А що як?!!
