Анця не повернула до мене обличчя, проте навіть зі спини було помітно, як дрібно тремтять її плечі. Я замешкалась, розгубившись від дивного прийому, і вже хотіла йти, не діждавшись відповіді, та в останню мить матове яйцеподібне око люто заблищало у мій бік:
– Псів пішла кормити…
Я відсахнулася з несподіванки: її голос виявився ще відразливішим за погляд. Він не міг належати юному створінню – рипучий та хрипкий, нагадував шамкотіння беззубої баби, здатної лишень на те, аби бубоніти прокльони кожному услід. Він нагадував покрякування старої відьмачки, котра, перевтілившись у образ молодиці, гнівається на себе за те, що голос її видає. І не встигла я подякувати, як вона вже відвернулась і занурилась у роботу, наче мене не існувало у цьому світі.
Оговтавшись, я стиснула плечима, мовляв, дивачка та й годі, і рушила до виходу. І вже на порозі, взявшись за ручку дверей, за спиною несподівано вловила ледь чутний, проте цілком розбірливий шепіт, що більше скидався на зміїне шипіння, аніж на людську мову: «Курва…»
Я вклякла, намагаючись переконати себе, що оте причулося. Анця тим часом знімала з плити паруючий баняк, і вся її постать випромінювала байдужість.
Вийшовши з їдальні, я трохи постояла, аби прийти до тями, і несподіваний здогад проштрикнув свідомість. Зрозумілим і явним було одне: я безсумнівно знала, хто вчинив підпал мого помешкання, а також причину підпалу. Окрім всього, я мала пояснення неспокою, котрий вперто не покидав мене вчора увечері протягом розмови з
Дмитром Михайловичем. І ота мить безпорадності, що сплела нас воєдино у тісні обійми, безперечно мала свідка…
Ми з Дмитром Михайловичем вирішили нікому не розповідати про міський лист, допоки доля «Притулку» не буде остаточно вирішеною. Не хотілося сіяти паніку, навіть усвідомлюючи, що її не уникнути після відвідин графа, проте в наших силах було відтягнути проголошення неприємної звістки якнайдовше. Тому, зайнявши очікувальну позицію, ми послідовно і виважено виконували повсякденну працю і вдавали, що все тече звичним плином. Дмитро Михайлович засиджувався у своєму кабінеті, приводячи до ладу документацію, амбулаторні карти та безліч інших паперів, що накопичувались запилюженими кіпами на розхитаних полицях впродовж років. Рахунки, звіти, листування з адміністративними установами… Наразі це все складало своєрідну біографію «Притулку». І, перебираючи пожовклі аркушики, лікар крок за кроком намагався відновити у пам’яті всі події притульчанського життя, котрими супроводжувалась поява на світ того чи іншого документу.
Ось копії багаточисельних його прохань до керуючих установ про збільшення субсидій…
Ось звіти в Управління охорони здоров’я… Ось подяки спонсорам та благодійним організаціям за надану матеріальну допомогу… В окремій папочці – листування з родичами пацієнтів, тих, котрі мешкали далеко, і з різних причин не мали змоги навідувати близьку людину. В цій же папці і копії пошукових листів, за допомогою яких неодноразово намагалися знайти бодай якусь рідню притульчан… Серед останніх була і небіжчиця Маргіта, адже запити по місцю колишнього помешкання надсилалися лікарем неодноразово та безрезультатно. Так і поховали, не діждавшись жодної близької людини з дому… Прохання, випрошування, моління, настирливе бажання, аби бодай хтось звернув увагу на цих обездолених людей… Жодної подяки, вдячності, порозуміння… Звивисті, завуальовані викрутаси відписок, обцяцьковані розмаїттям установчих штампів: «На жаль, змушені Вам повідомити, що цьогорічний бюджет підтримки профілактично-лікувальних закладів вичерпано… Радимо заповнити заявку на наступний рік…» «…Змушені Вам повідомити, що в цьогорічну програму підтримки лікувальних закладів увійшли виключно онкологічні лікарні… Наше першочергове завдання – дарувати людям надію на життя, а не рятувати від психічних розладів…» «…Фонд дотацій медичних установ із сумом повідомляє, що…» «…Радимо Вам звернутись до приватних спонсорів про допомогу…»
І приватні спонсори важко, але знаходились, що й давало хитку можливість виживати… А що якби не вони – не такі, приміром, як Дарин Макс?! І лікар згадав, що Максу так і не була надіслана офіційна подяка за допомогу, завдяки якій «Притулок» отримав змогу існувати безбідно ледь не всю зиму. Дмитро Михайлович, відклавши папери, присунув до себе стареньку друкарську машинку і, струшуючи з неї пилюку, заходився друкувати вдячного листа: негоже, аби прояв доброчинності залишився без уваги… Нехай навіть той лист буде непотрібним Максу. Та й, напевно, це була остання благодійна акція, спрямована на виживання «Притулку»… Наступна вже не знадобиться…
