Макс і Броніслав Всеволодович сиділи у кабінеті міського голови. Цього разу Макс поводився набагато впевненіше, неначе врешті-решт усвідомив відповідальність, що несуть за собою майбутні вибори. Перед мером на столі лежала папка з паперами, серед яких була офіційна подяка головного лікаря профілактично-лікувального закладу за благодійну діяльність, а також розроблений напередодні архітектурний план нової клініки, будівництво якої планувалося розпочати навесні.
– Це інша справа… Оце вже я розумію, – начепивши на ніс окуляри, Микола Антонович уважно вивчав креслення, щоразу звіряючись зі зносками на останньому аркуші, що пояснювали призначення того чи іншого корпусу.
– Гарну справу ви затіяли і корисну… – він був явно вдоволений. – Ви усвідомлюєте, як ця справа підніме ваш рейтинг серед виборців? Головне – довести її до кінця, адже здебільшого буває так, що претенденти на владу обіцяють гори-доли, аби завоювати симпатію та здобути голоси виборців, а щойно добираються до годівниці, тут же забувають про всі нещодавні обіцянки.
– Про це не може бути й мови, – запевнив Броніслав Всеволодович. – Окрім благодійних міркувань ми маємо особисту зацікавленість довести справу до кінця… Скажу більше… Незабаром ми матимемо змогу підготувати гарний дарунок представникам верхівки у столиці. Про це ще зарано говорити, але ми відшукали райський куточок, якого і в Швейцарії немає… Гектари незайманої землі, на які ще не зазіхнула цивілізація, пропадають без дбайливого господаря в якихось двох сотнях кілометрів від обласного центру, знаходячись у сумнівній власності темних неосвічених селян і частково сільради… Переоформити право власності за певну винагороду – справа неклопітка… Єдине, про що доведеться подбати – це налагодження пристойного шляхового сполучення. Все інше ми беремо на себе.
– Бачу, ви робите неабиякі успіхи… Незабаром я сам матиму безпосереднє відношення до посадової верхівки. Наказ про призначення в столицю вже очікує резолюції, – Микола Антонович недвозначно тицьнув пальцем угору до стелі, даючи зрозуміти, що десь там, у небесній канцелярії вирішується його майбутня доля. – Кожен сам собі обирає місце під сонцем… До речі, мені й там не завадило б мати поруч кілька надійних людей… А хто може бути надійнішим за земляків… Доброго і досвідченого економіста я би взяв невідкладно… Броніславе, може маєте на думці пристойну кандидатуру? – Микола Антонович склав докупи детально вивчені аркуші новоспеченого проекту і повернув Максові. – Але це має бути не просто юридично і економічно підкута людина… Це має бути акула, що в разі потреби перегризе горлянку, відстоюючи наші інтереси… Сподіваюсь, ви мене порозуміли…
– Так одразу нікого не можу запропонувати… Треба подумати, – Броніслав Всеволодович замислився, перебираючи у пам’яті можливих кандидатів.
І тут несподівано втрутився Макс:
– У мене є кандидатура, що стовідсотково вам підійде…
Броніслав Всеволодович здивовано підвів на компаньйона очі. А Макс, почувши про акулу, що здатна перегризти кожному горлянку, відразу подумав про Славку, котрої так чи інакше мав спекатися до повернення Дари. А чому б ні? Досвідченішого за неї економіста годі знайти, а про авантюристські здібності можна й змовчати…
– Якщо вам не заважатиме, що акула економіки та менеджменту виявиться модельної зовнішності, з приємним жіночим голосом і віком близько тридцяти…
– Ого!!! – Микола Антонович аж підвівся з власного розкішного крісла, схожого на трон. – Де ж таких розводять? – а сам, уявляючи насолоду від співпраці з описаним економістом, аж причмокував язиком.
– Як де?.. У офісі. Від закінчення інституту й дотепер ця «акула» вдосконалюється роками у мене на очах. І повірте, робить це настільки стрімко і впевнено, що за нею плаче велике майбутнє… Наразі пише дисертацію на якусь сучасну тему, пов’язану з маркетингом та менеджментом, і одночасно очолює весь менеджерський кістяк фірми. Нехай це буде моїм особистим подарунком для вас, – Макс бачив, що пропозиція зацікавила мера так, що ледь слина з рота не цяпала, і був неабияк задоволений власною винахідливістю.
– Давайте сюди свого менеджера над менеджерами і негайно, – Микола Антонович завівся не на жарт.
– Буде зроблено, – відрапортував вже на порозі Макс.
– Ну ти даєш, – не вгавав Броніслав Всеволодович, покидаючи будівлю мерії. – Отак запросто віддати свого найкращого працівника…
– Нехай росте, – Макс вдоволено потирав руки, – що їй тут, на периферії, робити?.. Ні стрімкого кар’єрного зросту, ні глобальних перспектив… А столиця – це саме те, що їй потрібно. Отам вже вона себе покаже, – Макс тиснув компаньйонові руку, провівши його до автівки і, не встигнувши як слід відійти, набирав Славчин номер мобільного, аби сповістити їй про нові захоплюючі перспективи…
