Він виглядав притомно, але деякі неточності у дикції видавали те, що алкоголю він випив забагато.
Вільчур розуміючи посміхнувся.
– З радістю послухаю. Хоча зізнаюсь вам, що я не належу до знавців гумору.
Юрковський підняв палець вгору.
– О, на цьому гуморі то шановний професор знається. Просто боки надірвати зі сміху. Ну, кажу коханому професорові, боки надірвати.
Вільчур вдав, що зацікавлений.
– Я слухаю, слухаю.
– Отже, уявіть собі, уявіть, у мене є польовий наглядач. Порядний чолов’яга. Він давно у мене служить. У батька мого служив. Щось уже із сорок років, як він у нас польовим. Дітей виховав і онуків дочекався. А якихось три роки тому овдовів. Розумієте? Одовів.
– Я розумію, – лагідно підтвердив Вільчур.
– І професор вважає, все було б добре, але минулого року диявол його попутав. Він підходить до мене, цілує в руку і каже, що хоче женитися. Ви чуєте: я хочу одружитися! Збожеволів ти, кажу я. Навіщо тобі женитися?.. Ти живеш з дочкою, тобі не потрібна баба. Ти старий хрін. А з ким же ти хочеш женитися?.. А, каже, з Малгоською Лявончуковою. А Лявончук, треба професорові сказати, бідняк з бідняка. Землі десятини дві-три і халупа, повна дітей. Вони помирають від голоду. А та Малгоська була непогана дівчина. Не раз мати її брала на роботу в саду, то я зауважив, що вона непогана. Тільки таке мізерне худеньке дівчисько… Ну й побралися вони. Я там дав їм корову і думаю собі: що ж то з цього буде?.. А чекав я недовго. Дивлюсь, на фільварку наймити з дівками все сміються й сміються, пальцями на польового тикають. Аж і він сам до мене приходить. Просить зробити його нічним сторожем. Почав я розпитувати про причини, а він мені в ноги. «Не можу знайти ніякої ради, – повідає мені. – Якщо мене вельможний пан не порятує, то щезнути доведеться». Я почав розпитувати. А що виявляється? Що жінка його, як тільки її трохи відгодував, наліво і направо з наймитами стала бігати. Він у поле, вона до наймитів. А чи знає професор, що я йому на те сказав?
– Звідки ж я можу знати? – Вільчур знизав плечима.
– А я йому сказав: «То все в порядку, дурнику. А що ж ти думав, що молодій жінці життя не треба? Що постійно на тебе, гриба старого, дивитись буде і світу за тобою не бачити? Хотів женитися, треба було тобі брати таку стару бабу, як ти. А не молоду дівчину. Такий закон існує в світі, що молоде тягнеться до молодого. Отже, коли ти був дурнем, то тепер терпи…» Так я йому сказав. Ха… ха… ха…
Він схопив професора за ґудзик і, наблизившись до його обличчя, агресивно запитав:
– Я мав рацію чи ні?.. Що, професоре? Я був правий чи ні?..
Вільчур зблід. Уже з половини розповіді пана Юрковського він зрозумів натяк. Спершу він відчув біль, потім йому стало соромно за людину, яка у власному домі дозволяє собі так негідно ображати своїх гостей. Тепер він зрозумів, що і сп’яніння, і зачіпка мали якусь серйозну причину. Ймовірно, Юрковський освідчився Люції і, отримавши відмову, повівся так, як не личило не тільки до гостинності, але й до звичайної пристойності.
– Ну, професоре, поб’юся об заклад на двох коней з бричкою, що ви б сказали те саме. Чи не так? Ви ж лікар і розумієте, чого вимагає організм, коли він молодий, а чого не може дати, коли старий.
Оскільки він тримав Вільчура за ґудзик і борсатися було важко, професор спокійно подивився на нього і сказав:
– Ви занадто спрощуєте свої погляди, думаючи, що шлюб – це лише потреба організму.
– Але й організму також, – наполягав Юрковський. – Нехай професор мені скаже, що та Малгоська мала робити. Ви скажете, що це аморально. Погоджуюся із цим. Але якби вона була більш моральна, що б зробила?.. Що?.. Отож, втекла б від нього. Кинула б його до дідька і пішла б з іншим. А якби була такою безгрішною лілеєю, то залишилася б із ним і страждала б до самої смерті. Такий закон є у світі, професоре. І ніхто цього не змінить. Ось що.
Вільчур ледве стримував себе. Натяк був набагато болючішим, ніж міг припустити його автор. Пригадалась у всій красі Беата та її втеча. Професор раптом відчув себе невимовно старим, втомленим і зневіреним. Він не ображався на Юрковського. Він розумів, як ця людина переживає сама. Він мріяв лише про одне – якнайшвидше піти звідси. Скориставшись припливом гостей до вітальні, він вислизнув від господаря і вирушив на пошуки Люції. Вона танцювала у вітальні. Минула добра година, перш ніж він зміг перекинутися з нею кількома словами.
– Як вам забава? – спитав він.
Вона тривожно глянула на нього.
– Що з вами?
– Та нічого, – легковажно сказав він. – Я трохи втомлений. Я вже відвик від великих вечірок, натовпу та галасу.
– То, може, вже поїдемо додому? – запропонувала вона.
– Якщо це вам не завдасть сильного болю…
– Зовсім ні, – перебила вона. – Зараз попрошу про коней.
Пані Юрковська намагалася їх затримати, але нарешті піддалась. Вони навіть недовго чекали на коней.
