Надворі йшов дощ. Сидячи у відкритій бричці, вкриті каптурами бурок, вони не мали бажання розпочинати розмову і майже всю дорогу мовчали. Кожен з них був занурений у власні думки. Люція обдумувала освідчення Юрковського. Знала, що зробила правильно. Вона вважала його людиною милою і надзвичайно порядною. Ні в якому разі, навіть якби не кохала Вільчура, не стала б дружиною цього молодого чоловіка. Не лише тому, що він не відповідав їй як тип, а й тому, що вона була переконана у правильності своїх аргументів. Люди повинні одружуватися у своїй сфері. Повинні одружуватися так, щоб інтереси однієї сторони були також інтересами другої. Він не міг мати поняття про її роботу, а вона – про його. Просто вони б не знайшли спільної мови. Вони були б як двоє засуджених до співжиття. Наприклад, з тим же Кольським, хоча його й не любила, хоча їхні погляди часто були діаметрально протилежні, їй завжди було про що поговорити з ним не тільки тому, що він лікар, а й тому, що він виріс і працював у місті, що вони обидва черпали свої ідеї, уяви, уподобання, звичаї з одного середовища, з тієї самої культури. Вони не бачилися стільки місяців. Їх розділила велика відстань і навіть інший спосіб життя. І все ж вони дуже часто листувалися між собою і завжди мали що сказати одне одному.
А, наприклад, з професором, чи могло їй бути нудно з ним? Вона була впевнена, що розуміє кожен його погляд, кожен його рух. І їй здавалося, що він теж відчуває себе близьким, що він не бачить у ній ніяких для себе таємниць. Вони так довго були одне з одним, і кожна розмова з ним ніколи не перестає бути найбільшою насолодою.
Заглядаючи у майбутнє, у майбутнє поряд із цим чоловіком, вона не бачила попереду найменшої хмаринки. Вона не сумнівалася, що буде щаслива. Можливо, на якусь мить десь у глибині душі пробудилась дрібка жалю, що це майбутнє не буде рясніти такими подіями, як сьогоднішня. Однак тут же з’явилася розумна думка про те, що вона здатна на такі маленькі жертви, як відмова від танцю.
Уже було зовсім темно, коли вони під’їхали до ґанку лікарні. Вільчур у передпокої запалив лампу і перший помітив паперовий пакет, опертий на чорнильницю на столі.
– Що це? Телеграма? – сказав, беручи пакет в руки.
Справді це була телеграма, адресована Люції. Вона підійшла до лампи і відкрила її. Подивилася на підпис. Телеграма була від Кольського. Поки Вільчур пішов оглянути лікарняну палату, Люція почала читати:
«Звертаюся до пані від імені дружини професора Добранецького з гарячим проханням. У її чоловіка виявлено небезпечну пухлину мозку. Стан майже безнадійний. Мінімальний шанс на порятунок – операція. Хірургічне втручання буде важке і складне. Добранецький не хоче цього робити, бо не вірить в успішний результат. Він заявив, що погодиться на операцію, лише якщо тільки професор Вільчур захоче це зробити…»
Люція потерла чоло рукою. Вона просто не могла повірити своїм очам.
«Пані Добранецька благає вас, а я приєднуюсь до цього прохання, щоб ви вплинули на професора Вільчура, аби він не відмовив у допомозі помираючій людині. Вона знає, що не має права просити, що вони не заслужили такої прихильності і професор Вільчур вважає їх своїми ворогами. Тому через мене звертається до вас. Ми віримо, що ви не відмовите у допомозі. Чекаємо на відповідь телеграфом. – Кольський».
Люція зім’яла депешу в руці. Новина вдарила її, наче по голові обухом. Якась радість і водночас роздуми наповнили її думки. Ось як сама доля найтяжчим способом помстилася цим поганим людцям, ось як сила вища наказала їм шукати допомоги і порятунку в людини, якій вони завдали стільки жахливих травм.
«Ах, підлі, тричі підлі людці, – думала вона. – Зневажливо називали його знахарем. Поширювали наклепи на нього. Заявляли, що він повинен облишити хірургію. А тепер, коли загрожує смерть, як собаки скиглять про змилування!»
Професор увійшов до передпокою. Імпульсивно вона схопила його за руку. Він здивовано подивився на неї. В її очах світився тріумф, а щоки вкрились рум’янцем. Вона швидко дихала.
– Щось сталось? – спитав він. – Ви така збуджена…
– Так! Так! Сталося. Сталося щось, що повинно переконати вас у божественній справедливості! Ось послухайте мене.
Вона випрямила зім’ятий папірець і нерівним голосом почала читати телеграму. Він слухав, а здивування його зростало. Коли вона закінчила, обоє надовго замовкли. Вільчур стояв, опустивши голову. На його обличчі відбився глибокий смуток. Нарешті він підвів голову і тихо промовив:
– Бог мені свідок. Я не можу… Як… Рак мозку… І така рука…
Він простяг уперед ліву руку, яка, мабуть, під впливом несподіваного враження затремтіла ще більше, ніж звичайно.
– Як я з такою рукою… Це ж неподобство.
– Але це нахабство! – вибухнула Люція. – Яке нахабство тих жалюгідних плазунів! Після всього того, що вони вам зробили, вони ще наважуються!.. Нахаби!..
Вільчур нічого не сказав. Заклавши руки за спину, він важкими кроками ходив з кутка в куток.
– Я напишу Кольському, що здивована тим, що він узявся бути посередником. Крім того, він також просить мене бути посередником.
