Вільчур затримався перед нею.
– Ви не можете звинувачувати його, панно Люціє, – сказав він. – Ви не маєте забувати, що він перш за все лікар. І як лікар, він зобов’язаний не пропускати жодного, жодного способу порятунку пацієнта.
– Навіть тоді, коли цей пацієнт – злочинець? – схвильовано вигукнула вона.
Вільчур серйозно подивився їй в очі.
– Навіть тоді. Навіть тоді, прошу пані.
Знову запала тиша.
– Відішліть йому телеграму, – обізвався Вільчур. – Напишіть, що я не можу. Що я не володію однією рукою… І телеграму треба відправити вранці. Там чекають на відповідь… А тепер – на добраніч, Люціє. Нехай вам добре спиться.
Вона обіруч міцно стиснула його руку.
Коли за Вільчуром зачинилися двері, вона ще довго стояла нерухомо. Люція захоплювалася цією людиною. Зрештою, вона прекрасно знала, що до Добранецьких він мусив мати якщо не бажання помститися, якщо не ненависть, то у будь-якому разі, найглибшу огиду, цілком виправдану зневагу. Вони так ганебно його скривдили, хапаючись за бридкі засоби боротьби. Вони обплювали його добру славу, видерли в нього майно, змусили залишити посаду та покинути Варшаву. Ні. Вона не знайшла б для них ані тіні милосердя. Вона не могла б ні на мить забути про завдані кривди, бо знала, що Вільчур також має їх пам’ятати. І все ж йому довелося навіть закликати Бога, щоб засвідчити щирість його відмови.
І Люція мусила в ту хвилину придушити в собі ніби почуття радості, що злий випадок, про який вона пам’ятала, знадобився для того, щоб унеможливити порятунок того негідника без честі й віри.
Професор сказав, що навіть злочинця слід врятувати. Так. Так. Але є злочини, є ж такі злочини, які виключають милосердя.
Схвильована цією подією, вона довго не могла заснути. Вона обдумала текст депеші, яку завтра вранці вишле. Вона хотіла написати це терпкими й болісними словами, але після роздумів вирішила, що це буде нелояльним по відношенню до Вільчура.
Наступного ранку вона вирішила самостійно віднести телеграму до Радолішок. Коли виходила з лікарні, зустріла посланця з Ковалева на коні. У нього був лист від молодого дідича. Зі здивуванням виявила, що на конверті не було її прізвища, тільки професора. Це її заінтригувало. Про що міг писати пан Юрковський до Вільчура?.. Вона подала йому листа, навіть не питаючи про зміст. Вільчур мовчки відкрив конверт, прочитав його і, побачивши Люцію, яка чекала, знайшов необхідним пояснити:
– А, нічого, прошу пані. Це така дрібниця. Ми вчора говорили про певну справу, яку пан Юрковський вважав настільки важливою, що надіслав мені додаткову інформацію.
Насправді лист виглядав так:
«Шановний пане професоре! Я вчора трохи перебрав з алкоголем і не був до кінця притомний. Здається, я дозволив собі розповісти вельмишановному панові якісь непристойні історійки. Я усвідомлюю, що мене ніщо не виправдовує. Дуже вас перепрошую, висловлючи щирий жаль, і прошу вас, пане професоре, не ображатися на мене. З найглибшою повагою – Вінцентій Юрковський».
Відколи професора Добранецького привезли в клініку, весь коридор «Б» на другому поверсі був звільнений від пацієнтів, щоб забезпечити абсолютну тишу. Лікар, який входив сюди, а також прислуга мали були надягати капці з войлоку й розмовляли лише пошепки.
В останній палаті, де розмістили Добранецького, вікна були затягнуті заслонами і панував напівморок. Хворий не переносив світла і голосних звуків. Під впливом одного чи іншого у нього з’являвся страшний біль у черепі, біль, який не можна було потамувати найсильнішими дозами пантопону чи морфіну. Вдень та вночі біля його ліжка чергували лікарі. Крім них, тут годинами сиділа дружина професора.
Як тільки вона йшла, хворий вимагав її присутності. Його стан одразу погіршувався, пульс слабшав, болі посилювалися, по щоках текли сльози, які доводилося постійно протирати. І раптом на його обличчі з’явився вираз полегшення. Це його неймовірно загострений слух розпізнавав її кроки в коридорі, які не могли розпізнати інші. Коли вона сідала біля ліжка, він брав її за руку, заплющував очі й або мовчав годинами, або шепотів ніжні слова про те, як її кохає, про те, що вона прекрасна, про те, що він живе заради неї і що йому не буде важко розлучитися зі світом, тільки її не може й не хоче залишити.
Іноді, найчастіше вночі, він непритомнів. Тоді у нього починалися судоми, які супроводжувалися блювотою, а потім з’являвся жахливий біль та навіжені марення.
Пані Ніна була у відчаї. Ніхто з її давніх знайомих тепер не міг її пізнати. Нефарбована, будь-як зачесана, з великими синцями під очима, вона ходила мов навіжена. Якщо раніше вона виглядала напрочуд молодою, то тепер раптово постаріла.
– Подивіться, як вона страждає, – говорили всі. – Оце кохання.
