Вони помилялися. Пані Ніна страждала з іншої причини. Вона знала, які неминучі наслідки потягне смерть чоловіка. З моменту відходу Вільчура з клініки вони покращили своє матеріальне становище, але не змогли погасити бодай частини своїх боргів. Для Ніни смерть чоловіка дорівнювала злидням. Злидням, за якими наступала втрата соціального статусу, комфорту, одягу, значення, краси та успіху. Небагато людей знали, що їй наближається сороківка. Завдяки необмеженим коштам і великим жертвам вона підтримувала свою красу, якою славилась із часів молодості. Тепер, коли вона стояла перед дзеркалом, її охоплював відчай. Вона добре розуміла, що більше не зможе розпочати нове життя. Що смерть Єжи означатиме кінець її карьєри. Вона могла розраховувати на успіх у чоловіків, будучи доглянутою, вишуканою і затребуваною, коли чарувала усіх своєю красою. Жоден чоловік не зверне увагу на бідну, погано одягнену й змучену жінку.
І коли вона пристрасним голосом наказувала чоловікові: «Ти мусиш жити!.. Ти будеш жити!..», то це також означало: «Я хочу жити, а твоя смерть – моя смерть».
За кошт клініки були запрошені найкращі вітчизняні та зарубіжні фахівці. Кожні кілька днів над ліжком хворого відбувалися довгі консиліуми.
І ніхто не обнадіював. Не міг цього зробити. Пухлина під черепом повільно, але постійно зростала, стискаючи звивини мозку. Кінець був лише питанням короткого часу. Останній консиліум заявив, що з огляду на розростання пухлини операційне втручання було майже неможливе. Знаменитий американський лікар професор Коллеман, який перервав свою поїздку на Рів’єру, щоб поспішити до ліжка хворого колеги, сказав Добранецькому, коли той вимагав правди:
– Я б не взявся робити операцію, бо не вважаю її доцільною.
Добранецький прошепотів:
– Я давно маю таку ж думку… Один шанс на сотню.
– На сто тисяч, – поправив Колеман.
Того ж дня по обіді пані Добранецька, почувши вирок, прийняла рішення: якщо є один шанс на сто тисяч, то слід спробувати оперувати. Вона до тих пір благала Коллемана, аж поки той не погодився.
– Я цілком переконаний, що операція не вдасться. Вона лише на тиждень чи десять днів прискорить смерть хворого. Однак якщо ви так категорично цього бажаєте, я можу зробити. Лише сумніваюся, чи професор Добранецький згодиться. Він дуже добре орієнтується у своєму стані і сам дуже хороший хірург, щоб не розуміти, що скальпель тут нічого не допоможе.
Американець не помилявся.
Усе було готово. Операційна була готова, коли пані Ніна почала вмоляти чоловіка погодитися на операцію.
Він відмовився одразу й категорично.
Ані наполягання, ані благання не допомогли. Навпаки. Нарешті хворий роздратувався і з гіркотою запитав:
– Ти хочеш відібрати ці останні кілька днів мого життя?..
– Але ж, Єжи, – мовила дружина.
– Тебе вимотує перебування біля мого ліжка, і ти хочеш позбутися мене…
Звичайно, цим він закрив їй рота. Вона замовкла. Сиділа прибита й поникла біля його ліжка. Хворий спокійно провів ніч. А коли вона знову прийшла вранці, запитав:
– Чи професор Коллеман поїхав?
Ніна оживилась.
– Так, але має затриматись у Відні. Його можна повернути депешею!
– О, ні, ні.
А після паузи додав:
– Є лише одна людина у світі, яка може врятувати мене… Але він швидше волів би мене вбити…
– Про кого ти говориш, Єжи? – вона широко розплющила очі.
– Про Вільчура, – прошепотів Добранецький.
У неї стислося серце. Він сказав правду. Вони не могли сподіватися на допомогу Вільчура. Як би там було, вона це добре зрозуміла, хоча була переконана, що у світі не існує таких скарбів, якими б вона могла здобути прихильність Вільчура, але обома руками схопилась за цю надію.
– Єжи, ти б погодився на операцію, якби він провів її?
– Так, – хвилину повагавшись, відповів чоловік. – Але немає про що говорити.
Вона була знервована і збуджена.
– Може, варто було б спробувати? Може, погодиться?
– Він не погодиться.
Однак Ніна вчепилася за цю думку. Вона не могла її позбутися і, як тільки вийшла з кімнати хворого, запитала першого санітара, якого зустріла:
– Доктор Кольський є?
– Так, він в операційній на верхньому поверсі, прошу пані.
– Щойно закінчиться операція, будь ласка, негайно запросіть його. Я чекатиму в його кабінеті.
Кольський вислухав проект Ніни з величезним здивуванням. Він також не вірив, що Вільчур захоче оперувати Добранецького. Не вірив, що взагалі захоче приїхати до Варшави.
– Все ж напишіть йому, – наполягала вона. – Дайте йому телеграму. Я не можу. Ви самі це розумієте. Не йдеться про мої амбіції, але я знаю, що він, не читаючи, відкине мою телеграму. Зрештою, він вас любив.
Кольський похитав головою.
– Моє прохання також не подіє.
– Тоді напишіть до доктора Канської. Він її любить. Можливо, піддасться її проханню. А ви говорили, що у неї таке добре серце. Але ж тут йдеться про милість. Про милість до помираючого. Ви не можете відмовити мені в цьому!
Після довгих вагань Кольський погодився, хоча знав, що цим відверне від себе Люцію. Разом з пані Добранецькою вони відредагували довгу телеграму.
