– Ви прогулянкою називаєте поїздку по допомогу своєму помираючому патронові?
Кольський опустив голову і мовчав. Насправді через зовсім інші причини він не хотів супроводжувати пані Ніну. Він знав, наскільки Люція не переносила її. Припускав, що на підставі його ж власних листів вона може запідозрити його у тісніших стосунках з Добранецькою. Якби він з’явився там з нею, він би підкреслив, що звинувачення були небезпідставні. Більше того, щодо Люції й Вільчура він виявився б союзником Добранецьких. Він цього не хотів. Вже навіть те, що він підписався під телеграмою до Люції, з його боку було достатньою жертвою. У тому він переконався з телеграми Люції. З сухого, ділового, безособового повідомлення. Вона не додала жодного слова для нього. Навіть привітання.
– Вас може супроводжувати, скажімо, секретар професора, – сказав Кольський.
Пані Ніна похитала головою.
– Ні, ні. Ви маєте їхати. Тут не йдеться лише про супровід.
– То про що іще?
– Ви з ними у добрих відносинах. Ваші переконання будуть ефективнішими, ніж мої.
– Я зовсім у цьому не переконаний.
– Але не можна нехтувати нічим, що може схилити Вільчура до проведення операції. Ви маєте їхати. Ви нічим мені не зобов’язані, і я не через це прошу вас. Тут йдеться не про мене, а про мого чоловіка.
Він зрозумів, що більше не може заперечувати.
– У такому разі, – сказав він, – мусимо бути на аеродромі за півгодини. Звідти дамо телеграму.
– Дякую вам, – вона простягнула до нього руки, і на її очі знову навернулися сльози.
Менш ніж за годину після цієї розмови вони вже сиділи в літаку, який легко відірвався від землі. День був типово осінній. Чорні хмари низько висіли над летовищем. Моросив дрібненький, але щільний дощ. Літак зробив велике коло і піднімався все вище й вище, пробиваючись крізь товщу хмар. У середині був напівморок. Однак через кілька хвилин раптово все стало неймовірно яскравим. Вони побачили над собою сонце у чистій незайманій блакиті, а під ними – застигле море білих, вкритих хвильками пагорбів і курганів, безкрає море, на якому єдиною темною плямою була їхня власна тінь, тінь літака.
Тим часом у лікарні при млині гостей не чекали. Пацієнтів того дня було мало, бо з ранку лив такий щільний дощ, що навіть Омела не зважився на свою звичну подорож до містечка. Він лаявся собі під ніс і ходив похмурий, ніхто не намагався його розважити, бо Донка мусила доглядати за хворим, Люція була зайнята своїми думками, а Вільчур також не виявив ані найменшого бажання поговорити. Він сидів у своїй кімнаті і читав.
Відразу після вечері, пославшись на втому, він ліг у ліжко. Омела також узяв з нього приклад. Люція ще зазирнула до хворих, навела порядок в амбулаторії та почала виписувати рахунки. Як завжди, зачинила вхідні двері. У цей час зазвичай ніхто не приходив до лікарні.
Незабаром вона відклала ручку і задумалась. Повз її увагу не міг пройти сьогоднішній депресивний настрій Вільчура. Справді, сьогодні ніхто не відрізнявся бадьорим настроєм, але професор рідко був таким пригнобленим. У подібному стані вона бачила його у Варшаві. У нього, мабуть, знову були важкі спогади. Сумнівно, щоб їх могла розбурхати вчорашня телеграма. Інтуїція підказувала Люції, що це скоріше бал у Ковалеві. Для неї, незважаючи на неприємну розмову з паном Юрковським, цей бал завжди залишиться приємним спогадом.
Однак вона розуміла, що Вільчур має зовсім інший погляд на нього. Коли вона танцювала, чітко відчувала його несхвалення. Не докір, не осуд, а незадоволення. Можливо, вона зробила неправильно, що танцювала. Може, вона взагалі не повинна була б намовляти на цей візит?..
З того приводу вона не могла собі докоряти. У неї так мало задоволень. Вона відмовилася від усіх розваг, що мала право очікувати на його розуміння, коли захотіла розважитися хоч раз, один-єдиний раз на багато місяців.
Ці роздуми довели її до зневіри й наповнили якимось незрозумілим сумом. Вона встала, вирішила відкласти рахунки до завтра й почала складати папери в шухляду.
В цю мить у вікно вдарило яскраве сяйво автомобільних фар. Машина під’їхала з боку млина.
«Що це може бути?» – здивувався Люція.
Через шум дощу чітко долинав гуркіт двигуна. Машина зупинилася перед ґанком, і незабаром у двері постукали. Оскільки у передпокої було темно, Люція взяла лампу з амбулаторії і, тримаючи її в руці, відчинила двері.
Спершу вона не впізнала Добранецьку і запитала:
– Пані привезла хворого?
– Я, напевно, дуже змінилась, – заговорила прибула. – Я Добранецька.
Люція зробила крок назад. Кров ударила їй в обличчя. Перш ніж вона могла щось сказати, за Добранецькою зауважила Кольського. Вона опанувала себе.
– Прошу. Заходьте, будь ласка.
Вона поставила лампу на стіл і стала поряд випроставшись зі стиснутими щелепами. Поява тут цієї жінки була просто цинізмом. Це з давньою силою викликало в Люції цілу хвилю ненависті.
Пані Ніна підійшла до неї і простягла руку.
– Ви не привітаєтесь зі мною? – покірно запитала вона.
