Після хвилини вагання Люція таки подала їй кінчики пальців, виказавши цим рухом усю свою зневагу. З байдужістю потиснула руку Кольському. Побоюючись, щоб розмова не розбудила професора, вона повела їх до амбулаторії і зачинивши двері, запитала:
– Ви не отримали телеграму?
– Отримали, але… – почала Добранецька.
– Шкода було витрачати час на подорож. Можу лише повторити вам те саме, що було у телеграмі.
– А чи на місці професор Вільчур? Найпізніше через дві години ми маємо виїхати, щоб встигнути на літак.
Люція знизала плечима.
– Я вас не затримую. Тим більше що ви не можете побачити професора Вільчура. Пізня ніч. Професор спить після робочого дня, і я не можу його будити.
Добранецька вся тремтіла.
– Благаю вас. Благаю. Йдеться про життя мого чоловіка.
Очі Люції примружились.
– А ви з вашим чоловіком, коли вам не був потрібний Вільчур, ви могли знайти хоч іскорку людського співчуття до нього? Яким правом, з яким обличчям ви приходите сюди до людини, яку ви скривдили, яку ви залишили босою й голою і майже вбили морально! Так, тому що це ви! Тому що ви з вашим чоловіком були джерелом всякої мерзоти, якою обплутали професора. А тепер ви благаєте про змилування? O! Я добре знаю, що думати про вас. Я знаю, і професор Вільчур знає. Якщо я чомусь і дивуюсь, то дивуюсь тільки тому, що так пізно знайшла вас заслужена кара. Треба не мати почуття сорому, щоб після всього, що сталося, з’явитися тут, у домі професора! Треба бути цинічною тварюкою, а не людиною, щоб просити в нього допомоги!
Пані Добранецька обома руками стиснула скроні й тихо повторювала:
– Боже… Боже… Боже…
Блідий Кольський стояв мовчки, спираючись на поруччя стільця, задивлений в очі Люції, які горіли ненавистю. Він не чув того, що вона говорить. Він поглинав її присутність, п’янів від того, що бачить її.
– Ви, пані, не гідна переступити поріг цього дому. Кожен ваш дотик – це бруд і образа. Даремно ви сюди прийшли, бо мені навіть гидко від того, що бачу вас приниженою. Ви не побачите професора!..
– Яка жорстока ваша помста! – прошепотіла Добранецька.
– Це помста долі для вас. Доля мститься, не я.
– То чому ж тоді ви не хочете дозволити мені побачити професора? Чи це не помста диктує цю наполегливість?
Люція зміряла її зневажливим поглядом.
– Не помста, бо ви знаєте, що сказав учора професор? Він сказав, що не відмовився би допомогти навіть найбільшому злочинцеві.
– Тоді чому він нам відмовляється допомогти?
– Бо він не може. Я не будитиму професора і навіть не згадаю, що пані була тут. Я не хочу порушувати його спокій. Ой, ви зі своєю жадібністю і заздрістю навіть не розумієте цих шляхетних вершин, цієї незмірної доброти, цієї жертви, якими сповнена душа людини, скривджена вами. Я пізнаю вас, пані, по тому, що ви сюди приїхали. Бо ви, звісно, не повірили словам моєї телеграми. Ви думали, що це просто вигадка. Що?.. Правда? Ви, пані, думали, що це брехня. Що професор Вільчур хотів дати зрозуміти, що не відмовився б допомогти, незважаючи на завдану кривду, якби він тільки міг? Отже, ви помиляєтесь. Я не зобов’язана вам давати ніяких пояснень, але я вам скажу. Нещодавно скажений собака вкусив професора за руку, і з того часу, незважаючи на необхідне лікування, його ліва рука постійно тремтить. Чи ви тепер розумієте, що професор справді не може взятися за операцію?
Пані Добранецька хотіла щось сказати, але Люція перервала її порухом руки.
– Ні. Не говоріть нічого. Нічого не кажіть. Боюся почути якусь брудну підозру. Бо з тих вуст, в яких зроджувались найогидніша брехня і наклепи, я нічого іншого більше не сподіваюсь. Вам немає чого більше тут затримуватись. Їдьте собі, пані. Їдьте собі і дозвольте нам забути про вас і про вашого чоловіка!..
Несподівано Добранецька впала перед нею на коліна.
– Змилосердьтеся… Змилосердьтеся… – вона застогнала і заридала.
Але Люція була незворушна.
– Підведіться. Це огидно!
І, звертаючись до Кольського, сказала майже наказово:
– Та підніміть же її нарешті.
Кольський допоміг пані Ніні підвестися і посадив її на стілець. Вона не переставала ридати, і кілька хвилин в кімнаті чути було її схлипування. Плачучи, вона почала говорити:
– Страшно жорстоко ви мене судите… Страшенно… Можливо, я на це заслуговую… Але я перенесу всі приниження… Усі… Тільки не відмовляйте мені у цій милості… Я повинна побачити професора…
– Навіщо? – коротко запитала Люція.
– Позаяк пан Кольський каже, що парез руки професора не є непереборною перешкодою. Що професор за допомогою асистентів міг би виконати операцію однією рукою…
Люція знизала плечима.
– Це лише доказ того, що пан Кольський – поганий хірург.
– Вибачте, панно Люціє, – вперше обізвався Кольський. – Але я справді так сказав, і наскільки ви мене знаєте, вам відомо, що я не пускаю слів на вітер. Це дійсно цілком можливо.
Люція заперечливо похитала головою.
– Я не можу погодитися з вами, бо вчора почула від самого професора, що він не взявся б за цю операцію.
